Як повідомляв портал ВН, на Вінниччині визначили перших лауреатів нової літературної премії для гумористів імені відомого українського письменника Олега Чорногуза
Олег Чорногуз розповів про цікаві деталі цієї унікальної історичної культурно-мистецької події.
Сьогодні я щиро дякую… дощу. Дякую, бо аж сьогодні знайшов можливість написати про усіх тих, хто знайшов можливість у важкий понеділок після неділі, 15 квітня 2019 року, прибути у благословенний сонячний день до замку графа Холоневського, що в селі Іванові Калинівського району Вінницької області. Саме в цей пам’ятний день народилася Міжнародна (а таки Міжнародна, враховуючи розкиданість українців у світовому просторі за межами рідної землі, де українці не забувають рідної мови, як це часто трапляється в самій Україні, і напишуть таки сатиричний роман і не один, чи у прозі чи у віршах, і отримають свою премію разом зі значком, конвертом з грішми і білолицим «СміхОскаром») літературна премія, яку заснували Вінницька обласна організація Національної спілки письменників України, редакція літературного журналу "Вінницький край" та Видавничий дім "Моя Вінниччина".
У цей же день автор цих  рядків презентував дві свої нових книжки: «Від Крижополя до Нью-Йорка»(І-й том, отже, з’явиться на світ незабаром і ІІ том) та мемуари «Із глибин пам’яті моєї».
Окрім народження літературної премії, народився на цьому святі і «СміхОскар» з легкої руки журналіста Михайла Роля, а разом зі «СміхОскаром» і - 2(два) перших лауреати (шкода, що не три) за найкращі сатирично-гумористичні романи трьох останніх років. Це славний сатирик, публіцист у цьому ж саркастичному  жанрі Юрій Осипенко із Черкас та чудовий письменник, журналіст і скульптор, автор безсмертного пам’ятника графу Сідалковському - «Аристократу із Вапнярки» Микола Крижанівський. А в його особі і основоположник свого ж безсмертя, який  створив такий шедевр на Богом даній землі. І допоки живуть люди на цій планеті і читатимуть книжки, то безсмертя Миколі Крижанівському забезпечене. А йде вже до того, бо ХХІ вік, здається, стане віком не гуманітарним, і не віком суцільної освіти, суцільних уявних мрій, чудових ілюзій, філологічної грамотності, а віком реального прагматизму, темного чорного металу і навушників фірми типу «Самсунг» або «Майкрософт», чи «Еплпрес», або чіткіше і ясніше кажучи – це звичайний калійно-зберігаючий діуретин по зв’язуванню рецепторів з гормоном альдостерона як компонентом ренін-антиотензін-альдостеренової системи мислення чи, скажімо, «Вестерн юніоном» і їм подібними винаходами епохи Інтернету та мобільних телефонів і повної деградації людського мозку та феноменальної пам’яті, яку замінить мережа світового павутиння.
Та й сьогодні не про цю печальну перспективу смерті друкованих видань і їхнього щоденного убивці - Інтернету (кілерів, виявляється, народжує реальність і в літературі і в гуманітарній науці), а про сердечно слово усім тим, хто прибув (і не прибув з поважних причин) на те веселе-святкове дійство у жанрі сатиричного роману в прозі й поезії та у створенні веселого літературного пам’ятника, що зійшов зі сторінок роману і знайшов собі постійне місце проживання у рідній йому Вапнярці, під якою - весела Одеса, а Європа від неї ліворуч. Вічну прописку пам’ятнику графа Сідалковського люб’язно надав зі своєю командою депутатів мер цього славного містечка Олександр Горенюк та ще при активній підтримці начальника станції Вапнярка Володимира Васильовича і місцевого народу, яким автор цих рядків безмежно вдячний.

Я дякую і великому КУМу, що розшифрується як КЛУБ УКРАЇНСЬКИХ МЕЦЕНАТІВ на чолі з людиною, яка сіє добро на землі, висіваючи зерно, а народжується хліб - Володимиру Володимировичу Онуці і його сподвижникам – меценатам ХХІ сторіччя, таким як Валерій Марченко, Володимир Романюк, Віктор Бичков, Олександр Баланов, Борис Яременко, Олександр Кавун, які живуть не хлібом єдиним, як заповідали Всевишній і  Вічність.
Я дякую  головам міст і сіл, що прибули на мою рідну Вінниччину, у замок графа Холоневського, який 200 років був збудований, щоб увіковічнити своє ім’я, а заодно і чотирьох народжених у цьому селі видатних людей. Це двох українських письменників - Віталія Березінського, вашого покірного слуги та двох польських літераторів – Стефана Вітвицького (приятеля Адама Міцкевича та Фредирика Шопена, який поклав на музику кілька романсів Вітвицького) і сучасника усіх трьох - Витвицького, Міцкевича, Шопена та ще спадкоємця графів – Станіслава Мишки-Холоневського, літератора, доктора теології та власника замку, землю під який у  1452 році подарував король Казимир IV Ягеллончик (великий князь Литовський,Руський і Жемайтійський)  у повіті Холонів, від назви якої нащадки Петра Мишки  і почали називатися Холоневськими.

Того ж дня КУМами було створено (принаймні усно, але про це заявлено привселюдно) Фундацію меценатів, у яку записалися вищеназвані спонсори на чолі з Володимиром Володимировичем Онукою. Статут (окрім гумористичного) уже розробляється, і всі хто збирається залишитися у безсмерті після того часу, якого ніхто не чекає, але всі без винятку туди йдуть (бо у життєвої дороги, як відомо, зворотній напрямок відсутній і по дорозі, йдучи, не вскочиш у потяг і не помчиш у зворотній бік). Такого подвигу в реальному житті ще нікому не вдавалося вчинити: ні королю, ні королеві, ні принцу, ні принцесі, ні навіть українському олігарху, який замість того, щоб підтримувати у світі духовність, а не кілерів, ще й досі подекуди не усвідомлює цього.
 Та незважаючи на бездуховність часу, все таки і сьогодні народжуються люди (хвала їм і безсмертя) у цій суцільній невизначеності і часто у бідній духовно сірятині. Я вже їх назвав поіменно.

А далі про саму презентацію у той сонячний день, у замку графа Холоневського. Почну, як наказував Всевишній, з ближнього - Голови Іванівської громади, родича по моєму пташиному прізвищу - Михайла Леонтійовича Кулика та його правої руки - дослідника історії села Ігоря Анатолійовича Ланового. А далі за масштабом мапи України йде Калинівка, рідний райцентр, і тому презентую його незмінного (тепер можна так написати) мера Анатолія Васильовича Шамалюка (бо ж двічі підряд переобраний, дай Боже, щоб і втретє, і вчетверте) та ще одного мого славного земляка, колегу по духу та історії України, главу Калинівської райдержадміністрації Володимира Олександровича Гаврилюка. Прибув на свято і незмінний, незамінний, багаторічний редактор Калинівської райгазети Василь Бабійчук зі своїм нерозлучним фотоапаратом, з яким ходить навіть на Калинівські базари і ніколи не торгується, бо продавщиці і так спускають ціну на товар, побачивши фотоапарат на шиї редактора. Шкода, що на цьому веселому заході не було генерала Василя Кіндратовича Поліщука (а я ж його так запрошував і переконував, що яке ж весілля без весільного генерала). Не прислухався. Шкода. Через рік обіцяв виправитися і приїхати. Сам. Можливо, з дружиною і обов’язково своєю. Але прибув із самої Жмеринки інший генерал. Щоправда, на зірочку нижчий - Олексій Гамарник, генерал козачих військ. Він увійшов в історію моєї душі тим, що запропонував скульптору Миколі Крижанівському створити пам’ятник веселому Вапнярському аристократові і тим самим увійти в історію безсмертя при житті, як і Іван Рудий, який викував той бронзовий пам’ятник за допомогою золото-бронзових рук і електоро-газово зварювального апарата. Прибули на це свято і цього року до автора новонароджених книжок і премії й інші генерали. Це Володимир Горлей, член двох Національних спілок - письменників України і журналістів України та засновник премії імені сатирика Павла Добрянського, яку було в той день вручено ним автору цих рядків разом із дипломом з печаткою і значком лауреата.

Ощасливив  візитом і депутат партії Ляшка, письменник Тарас Кобець, а разом з ним - незмінний начальник штабу вінницьких сатириків, відповідальний секретар журі новонародженої премії Леонід Куций, а з ним - найкращий фотокореспондент республіки Олександр Гордієвич. Заявив, що хотів побачити оригінал і його копію на обкладинці мемуарів, тобто той портрет, що створив Сашко 50 років тому, і переконатися чи не постарів автор мемуарів. Як засвідчив Гордієвич, автор, як був молодим, таким і залишився. З радощів Сашко купив навіть одну з авторових книжок собі на згадку.

Із Городищ Черкаської області приїхав мер цього славного містечка Володимир Петрович Мирошник (пишеться через «И»: так у паспорті) і привіз на це свято першого лауреата Міжнародної літературної премії імені основоположника першого українського  сатиричного роману в українській літературі самого Юрія Осипенка і його милу дружину Ольгу Іванівну - хранительку пам’яті безсмертного Семена Гулака-Артемовського, автора знаменитого «Запорожця за Дунаєм». Із сусіднього району – Літина - завітав також двічі обраний місцевим народом голова міста Анатолій Іванович Бичок, що тепер живе і працює на малій батьківщині мого великого земляка і пречудового прозаїка та поета Михайла Стельмаха. Отже, і мені до сучасного класика рукою подати.

Не можу не згадати і Бориса Яременка, який мав приїхати зі своєї дружиною-козачкою з великого роду, але вона в той день так зачиталася моїми веселими і сумними мемуарами, що чоловікові сказала, що цього дня я побуду без тебе, але з Чорногузом, який пишеться з великої літери. Хоч заочно. Так що, Борисе, вибач.
І яке свято без вил, тобто символу «Радикальної партії». На презентації книжок було аж 3 (троє) представників цієї веселої партії, яка надійно тримає вила в руках і діє заради рідного народу і в ім’я його. І це без жартів. Це депутати цієї партії різних рангів: Артем Глінський (який пишеться через «і» з крапочкою), уже згаданий Тарас Кобець та віртуально сам Ляшко, який увічнив своє ім’я на пам’ятнику графа Сідалковського, матеріально підтримавши його створення, як і його колега по Верховній Раді Микола Катеринчук, і за це їм буде вручено по чудовій статуетці у вигляді чисто білого мармурового «СміхОскара» - єдиного у своєму оригінальному виконанні, що народився в руках Миколи Крижанівського.
Найбільша «ескадра» прибула із самої Вінниці, яку в підручниках з географії іменують почесним званням - Малий Київ. На чолі… А втім, чолових було двоє і я досі не знаю, хто з них старший. Подаємо за віком, а не посадою: Заступник голови Вінницької обласної адміністрації Олександр Васильович Крученюк і Голова Вінницької Національної спілки письменників України, він же Головний редактор журналу «Вінницький край» - Вадим Миколайович Вітковський, майже родич мого земляка, польського поета Стефана Вітвицького. З ними прибув директор чудового поліграфічного підприємство (це видно було по запрошеннях, статуту КУМа і книжках, які подаровано  винуватцю цих подій). Кожному письменнику, і не тільки Вінниці, можна сміливо замовляти на цій фабриці свої майбутні книжки, не боячись за якість, і головне – можна бути спокійним перед оголошеним рахунком, тобто найнижчою в республіці ціною (!) вашої майбутньої книжки…

Ощасливили автора цих рядків найкращі лікарі області: хірург Ілля Володимирович Гуменчук та найкращий уролог Поділля Олег Миколайович Капшук. Якщо до першого, хірурга, питання у відвідувачів заходу не було, то до Олега Миколайовича у перерві виструнчилася черга, оскільки концерт затягнувся і дехто потребував (принаймні на той час) консультації в уролога. Жінки пішли по своїй лінії, оскільки на врученні премій гінеколог затримався десь у дорозі. Не виключено, що зі своєю майбутньою пацієнткою.

Прибув із Вінниці і найкращий аптекар області Леонтій Бондаренко зі своєю вірною половинкою Людмилою. Кажуть, вони удвох створили напій безсмертя з аптечного спирту на корінні безсмертника і назвали ту теплу душевну благодать «Краплі Аріадни». До цих крапель додаються нитки, бо після лікування ними не завжди можеш потрапити до свого ліжка. Девіз у нього простий: краще лягти п’яним біля ліжка, аніж тверезим у могилу. Не прибув з невідомих мені причин директор музею імені Пирогова Петро Маркович Гунько, який читає книжки навіть тоді, коли читати не хочеться. Саме його я також дуже хотів бачити з двох причин: перша, як у майбутньому забальзамувати і себе за рецептом Пирогова та залишитися живим до настання миру між Московією і Україною, а, по-друге, як влаштувати при житті музей на той випадок, якщо рідні несподівано про це забудуть.
Зі знаменитого на весь світ Крижополя, починаючи від  Нью-Йорка, ощасливив презентацію у замку графа Холоневського і директор музею сатири і гумору - сам Володимир Танцюра зі своїми дерев’яними і смішними статуетками.

На жаль, не прибув Славко Мухарський з Медвежого Вушка, де я купую саджанці для свого саду. По телефону сказав, що зачитався моїми книжками і я йому пробачив усі гріхи, як і Петру Степановичу із Байківки (сусіднє село), що не тільки вирощує яблука, а й продає по собівартості виробника. Шкода. Того дня  стіл залишився без українських яблук, яких не могли замінити ані банани, ані ківі, ані помаранчі. Тому після фуршету ніхто з присутніх оскомини не набив.

Звичайно, на святі книжки (була ж презентація книжок автора, окрім вручення Міжнародної літературної премії) були найкращі бібліотекарі громади - Людмила Бадрак, Оксана Приліпко. Шкода, що Галя Постернак …захворіла, але, сподіваємося, ненадовго, і раніше, ніж до другого пришестя літературної зустрічі і вручення премій видужає та скаже своє слово про цей вечір.
Мав ще прилетіти Горобець (також з великої літери) Олександр Олександрович, але несподівано затримався в Андрушівці (на Житомирщині) по дорозі з Києва на Іванів. Як і голова Національної Спілки письменників, чудовий журналіст і мій давній приятель, що переплутав адресу і опинився у Варні недалеко від столиці Болгарії – Софії. Наголос на «О».

На святі був мій рідний син, творець «Корони сонетів». Виконував заповіт батька у пісенному варіанті, що зветься «Україні». Знайти цей заповіт можна також за посиланням в Інтернеті: .
Влаштувала свято директор школи-інтернату Любов Михайлівна Рибочка, за що автор перших романів і останніх на цьому тижні мемуарів безмежно їй вдячний. Багато зусиль приклала до організації вечора вчителька і поетеса Людмила Степанівна Мовчан. Не родичка Павла Мовчана і навіть не однофамілець, бо наголос на прізвищу ставить не на тій літері, що Павло Михайлович.

Пісню про рідне село Іванів виконав дует в інтернаціональному складі: ром Іван Марцинкевич, московка Алла Потьомкіна. Це твір на слова і музику двох українців: вашого покірного слуги і композитора Віктора Охріменка. Бажаючі послухати пісню можуть зайти в Інтернет за посиланням.
Послухавши пісню, можна наочно побачити кольорові картинки знаменитого села, а заодно - познайомитися наочно з комплексом будівель, де відбувалося дійство. А саме костелом бернардинів діви Марії, келіям бернардинів, у одній з яких у майбутньому, за ініціативою уже вище названих керівників Іванівської громади відбудуться «Поетичні ночі». На першу ніч обіцяв приїхати Дмитро Павличко і мій приятель, найкращий літературний критик у жанрі сатири і гумору Юрій Цеков. А також ініціатор створення веселого Оскара у жанрі гумору – СміхОскара - Михайло Роль і автор дотепних і веселих цитат - головний редактор сатиричного журналу «Перець. Весела республіка» Юрій Іщенко.

На цьому закінчуватиму… Кого раптом забув, можна відгукнутися в коментарях до статті, розміщеної на громадсько-політичного порталі «Воля народу», яка стала резонансною, і в такий спосіб увіковічити і своє ім’я.
 
Олег Чорногуз, письменник,
спеціально для порталу «Воля народу». 

Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити