Україна, ідея-фікс та пошук ідеалів
Дивовижно: як стрімко, безупинно, щосекундно оновлюються новинні стрічки інформагентств, наповнюючись терміновими звістками, приголомшливими повідомленнями та сенсаціями, і як мало насправді подій стається довкола нас. Це в жодному разі не нарікання на старанних “фіксаторів дійсності” чи виклик перенасиченому інформаційному потокові. Просто у нас завжди чомусь так: від утілення найбажанішого нас відділяє лиш пара вирішальних днів. Які, правду кажучи, ніяк не спішать перетворюватися у години й хвилини. Скажімо, європейське майбутнє, як давно говорять, чекає на Україну уже за рогом, але коли відбудеться та разюча зміна, що ми її усі, завмираючи від нетерпіння, дочекаємося, визначити непросто. Україна і Європа – це саме те питання, яке наочно демонструє, наскільки повільно рухається час і як довго ми йдемо до омріяного майбутнього. І у цьому “режимі очікування” судного дня, який, ясна річ, буде на нашу користь, ми завмираємо десь на півдорозі між відповідальністю за долю держави, у якій живемо, та цілковитою бездіяльністю, яку буцімто компенсує наше трепетне чекання.

Абсолютно не дивно, що цей приклад мені згадався саме у день народження Ліни Костенко. Тонко відчувати грань між “сьогодні” і “завтра” та мрією і реальною перспективою властиво обраним, у тому числі, й геніальній Ліні Василівні. Пригадуєте її лекцію “Гуманітарна аура нації”, де очевидно вгадується відповідь на запитання: чому Україна – досі не Європа, і що треба робити: “...все, що може прискорити процес опритомнення України, її повноцінного входження у світове товариство. Навіть якщо для цього потрібна шокова терапія”. Коли це мовила Ліна Костенко, на дворі був 1999 рік, і вже тоді слід було серйозно замислитися, що хай лиш з восьмирічною, але вже незалежною країною щось не те. Тепер же їй майже 26, а та уявна валіза з національними духовними цінностями, з якою ми перетнемо одного дня на той час уже не існуючий європейський кордон і увійдемо в новий політичний і культурний простір, досі не укомплектована. І якщо ми здатні абстрагуватися від таких важливих речей і “без надії сподіватися” на щось, годі й говорити про дефект головного дзеркала, тут цілий “набір” дефектів...

Ясна річ, треба з чогось починати і, більше того, з цього уже почато. Нещодавно на семінарі з агенційної журналістики в університеті наш викладач у контексті розмови про подальші перспективи молодих амбітних майбутніх журналістів сказав мудру річ: “Хочете перевернути світ? Тоді вам треба шукати точки опори”. Він мовби зірвав у мене з язика те, про що я думала останнім часом у більш глобальному плані: кожній людині, яка береться за щось грандіозне, прагне рішучих змін, потрібні приклади для наслідування, підтримка, аби ця рішучість не згасла так само швидко, як зайнялася. Те саме потрібно і країні, яку ми в усіх розуміннях намагаємося зібрати докупи: територіально, мовно, культурно, ціннісно. У символічне сторіччя української революції, з якою пов'язаний перший досвід власне українського державотворення (не беручи до уваги часи Гетьманщини), доречно об'єктивно оцінити уже здобуті досягнення та вибудувати чіткий план утілення у життя омріяної України, такої, якою їй давно час стати відповідно до сучасного розуміння успішної країни. Європейської? Нехай. Головне своєї. За судженням автора роману-антиутопії “1984” Джорджа Орвелла, “Починаючи від сьогодні минуле скасовано”. Деякою мірою, УЦР – не найкращий приклад для наслідування, але загалом, мушу зазначити, що дана фраза, вирвана мною з контексту опису письменником його тоталітарного світу, ясна річ, не має бути прикладною до України. Забути, відкинути наше минуле було б цілковитим безглуздям, адже у ньому присутні не лише алгоритми, як нам слід коїти, але і варіанти, як коїти не слід, при чому других більше. Пам'ятаєте, що “Поразка – це наука, ніяка перемога так не вчить” (Л.Костенко, роман “Берестечко”)? Нехай наша історія буде нашою головною точкою опори. Адже Русь хрестили саме в Києві, і ми народилися не учора.

Значно більш болісною темою за нашу історію є сучасне ставлення до неї. А воно виникає на основі аж ніяк не другорядних цінностей – поваги до пращурів, відчуття особистої відповідальності за долю народу, до якого ти належиш, причетності до нього. Сучасне пізнання та переосмислення історії – наш ключ до вигідного представлення себе на міжнародній арені. Але, на жаль, фільм світового рівня про Голодомор 1932-1933 рр. в Україні знову зняли не ми. Імовірно, ми боїмося здатися упередженими? Чи просто не надаємо цим питанням належної ваги? Тому й дізнаємося про той самий Голодомор з книжок американців Джеймса Мейса (“Ваші мертві вибрали мене”) й Тімоті Снайдера (“Криваві землі”).

Мовне питання – з цієї ж “опери”. Що не кажіть, але реставрація (точніше, створення) образу України, який би викликав у міжнародної спільноти ефект “вау!”, ніколи не буде можливою, поки в країні є лиш одна мережа цілковито українських книгарень, а в кіосках преси можна знайти від сили десяток україномовних друкованих видань. Ну так, ще деякі радіостанції позбавляють ліцензій за недотримання квот української мови в ефірі. Тобто шість годин на добу продукування новин, передач і музики рідною мовою для радіомовлення – це проблема. Не можу уявити собі подібної ситуації десь у Німеччині чи Італії.
Але насправді йдеться аж ніяк не про міжнародну арену. Звісно, треба дбати про те, як Україну сприймають у світі, це краще, аніж не думати про свою державу взагалі. Але, я б сказала, що нині, перебуваючи у тому одвічному “режимі очікування”, саме час сконцентрувати усю увагу на творенні України для України, а не України для Європи, створити тут максимально сприятливі умови для життя та розвитку кожного мешканця, який любить Україну та вірить у неї. Я сумніваюся, що зі здобуттям безвізу на нашу країну дивитимуться як на рай для життя й іммігруватимуть сюди тисячами з усіх куточків Європи у пошуках кращого життя. Але корисно думати й про себе, адже не комусь, а нам тут жити.

У нас дефект не у головному дзеркалі, а у компасі: він постійно показує на Захід; а насправді, з орієнтирами, які ми шукаємо там – майже недосяжними, не притаманними нам, надто західними і європейськими – слід було б поки зачекати. І зосередитися на національних. На культурі й традиціях, раціональності й особистій відповідальності, на цінності тої ж історії. І мати собі за приклад не тих, хто формально вказує нам шлях у майбутнє, а тих, хто де-факто торує його сам. Абсолютно унікальним явищем в Україні є волонтерський рух, а це якраз свідчить про високий рівень громадської свідомості. Наприкінці лютого Радіо 24 оприлюднило перелік українських знаменитостей, які регулярно підтримують воїнів АТО, серед них – Сергій Жадан, Сашко Положинський, Сергій Притула. Люди, які встигають все і, крім власної творчості, без заперечень переймають на себе ті надзавдання, якими б слід опікуватися державі.

Нам ніколи розслаблятися – це факт. Нещодавно натрапила в мережі на список найгучніших світових щорічних фестивалів і мимоволі замислилася: дещо подібне було в Україні абсолютно неможливим, оскільки нині ми навіть традиційні свята не можемо святкувати повноцінно, бо під кіркою завжди тримаємо думку про те, що у країні йде війна. Та й взагалі українцю тепер неймовірно складно відволіктися від політики і усіх цих невирішених питань. Тут, гадаю, справа солідарності і довіри. Високого рівня солідарності з тими, хто щодень захищає наші життя на Сході, та низького – довіри до тих, хто вершить наші долі на рівні законопроектів, голосувань та чергових траншів.

Як би пафосно це не звучало, але так хотілося б перефразувати гасло одіозного Трампа на “Let's make Ukraine great again!”, адже нам усім зараз так цього потрібно. Втім, який може бути “again”, якщо досі ми ніколи не мали того, про що мріяли — лише ілюзію, лише удосконалене, відшліфоване численними помилками розуміння нашого історичного призначення, уявлення про успішну країну. Тому ми легко піддаємося нав'язаними нам кліше, силкуючись перейняти європейські цінності, які для нас можуть виявитися штучними, бо досі ми їх не використовували. Тому єдине розумне рішення, яке нам тепер варто прийняти: передусім беззаперечно дослухатися до себе, до потреб своєї країни, до власних національних ідеалів. Ми повинні навчитися догоджати собі, а не Європі. Ми повинні говорити про себе самі, бо інакше за нас це зробить хтось інший. І навряд чи так, як би нам того хотілося. Ми повинні дбати про відкриття істини спершу самим собі, і лиш тоді – Європі, світові, кому завгодно.+

Олена КУРЕНКОВА
Інф.: day.kyiv.ua


Коментарі

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити