Катерина МОТРИЧ: ДНК варвара (продовження)
Початок тут:
До кінця XV століття сила Золотої Орди, що поволі вичахла, перейшла на її наступницю, що три століття поспіль жила з нею єдиним духом, навчена у всіх походах завойовувати, топтати, вбивати і називати всіх поневолених невірними і зрадниками. Золотоординська імперія відшукала на суші точне і вдале місце для свого “безсмертя" — землю фінського племені моксель. З її імперського лона вродилася наступниця — російська імперія. Народився народ, що успадкував домінантні батьківсько-материнські риси — рабську покору і дух варвара.
Переміг дух Золотої Орди, який ширяв на велетенських просторах — від Льодовитого океану до Індійського, від Китаю — до Тихого океану, владарював на просторах Сирії, Персії, Туреччини, Кавказу, Східної Європи, Балкан. Частина планети під ординським чоботом. От звідки той некерований ген — владарювати на великих просторах планети і прагнення підім’яти під себе чужі землі й народи. Он з якого позамежжя виростає оте “у России границ нет».

І так ось уже півтисячоліття він ворохобить планету. Спочатку на конях і з мечами, а далі з царськими гарматами, сталінськими катюшами, автоматами калашнікова, а нині — з путінськими градами, буками, ракетами далекого ураження, тримаючи руку на атомній кнопці й наводячи жах на людство своєю жорстокістю й непрогнозованістю. Золотоординці воювали з “невірними Аллаха», а їхні спадкоємці — “с врагамі отєчєства». Їхній прабатько Батий пив кумис із черепів «невірних», а російські солдати грали у футбол головами чеченців. І “вороги» ввижаються їм усюди — на всіх континентах і полюсах. Параноя військового нападу косить їхні лави нещадно. Навіть баба Глаша, що торгує на ринку, вірить, що Америка хоче відібрати в неї пучок петрушки. Мілітарна країна мілітарної ментальності. Навіть їхні дітлахи вже сплять на ліжечках, що мають форму військової техніки, щоб із дитинства формувалися як завойовники.

І ця генетична жорстокість продиктована одним: великорос вродився не шляхом природного перетікання одного народу в інший. Як долали ми, українці, ось таке перетікання від скіфів, антів, українських племен полян, древлян, тиверців, уличів і т. ін., як сучасні татари мають грецьку кров. А білоруси — нащадки новгородського племені кривичів. Цей народ визрів із насильства, поневолення та жорстокості.

ДНК варварської ординської імперії успадкувала російська імперія. Запущена ордою машина нищення, поневолення, вигублення, жорстокості й брехні як невід’ємної складової державного “благополуччя», осіла в Кремлі. Цей механізм працює на людській крові і за багато століть не дає збою, не слабне. Брехня й кровопролиття, кровопролиття й брехня — код цієї сили. Ось чому вона так боїться правди, і кожен її носій стає “терористом» і втрапляє за грати на десятки літ.

Другою фатальною постаттю імперії є Ленін (Сталін). Він скористався тим, що з обойми демонічних правителів випав той, що не володів цими рисами, — цар Микола ІІ. А ще один із трьох “стовпів» імперії захитався і дав збій. Власне, Ленін і розхитав його. Цей “стовп», пам’ятаємо, — народ. Два інші стовпи — самодержавство й церква — як сіамські близнюки. “Смерть одна розлучить нас». Ленін змінив лише вивіску на імперській будівлі, а весь її устрій, наповнення — з владою в одних руках, кедебіською машиною смерті, нетерпимістю до будь-якого волевиявлення, знищення й поневолення народів, вигублення особистостей, щоб легше було управляти пересічним загалом, — залишилися тими, які привнесла на цю землю орда. Такою вона є й нині. І ця низка жорстоких самодержців — хан, князь, цар, генсек, президент — мають одну і ту саму ментальну ДНК: варвара.

І ненависть до України в сьогоднішніх нащадків Чингізідів — теж давня психологічна травма. І не варт усі трагедії українського народу вже в радянській імперії відривати від трагедій, нанесених нам у минулих століттях. Їх принесла Росія! Відтоді, як Батиєве військо підступило до Києва, озброєне найкращими китайськими облоговими машинами і як їхні спадкоємці в ці дні викошують міста і села Донбасу, перетворили на куряву сирійське місто Алеппо — кілька кроків. І ці кроки робить та ж сила, у якої апетити й “місія» орди.

Демонізм її діянь щодо України моторошний. Тож усі трагедії України принесені імперією — знищення козацтва, неволя, кріпацтво, перетворення вільного українського народу на невільний, коли людину можна було продати, обміняти на пса. А ще винищення й заборони української мови, пісні. Врешті, радянське рабство з усім мороком репресій, штучних голодоморів. Із цієї ж чорної ріки витікає й чорнобильська трагедія. І ось нова кривава сторінка сучасної вже історії: тисячі загинули, сотні скалічені, мільйони у вигнанні. За цим одна і та ж сила, жорстока, неслов’янська й апріорі не братерська. Вона не втомилася полювати на українців, як хижак. І сьогодні в Росії по тюрмах три тисячі українців (окрім політичних в’язнів), які потрапили в рабство. Наївні й довірливі, яких викинула рідна держава, доведені до розпачу, шукали роботи в сусідній. Через інтернет знайшли її, мовбито, доставляти клієнтам товар. Але товар виявився наркотиками. Там у них відібрали паспорти і змусили працювати. Тих, хто намагався втекти, віддали під суд за торгівлю наркотиками. Ось такий він “старший брат». З тих, що били в Золоті Ворота китайськими бийними машинами ще восени 1240-го. Цей “брат» люто ненавидить Київ, Україну, український Дух, Душу багато-багато століть поспіль. Ненавидить і ніяк не здолає заздрощів і не прощає Києву його прадавнє слов’янське осереддя, праслов’янство, апостольське провидіння його християнської слави і величі. І як би кремлівські борзописці не вигадували свою велич й історичний панславізм, але історична Правда й імперські марення завжди йшли паралельними дорогами і ніколи не перетиналися. Бо якщо й вивищилася Золота Орда Московського періоду, то лише на власній Голгофі, справжньому череповищі мільйонів знищених життів і стогонів уярмлених народів. Коду й ДНК варвара вона не втратила, паузи за довгі століття не зробила, мирного плину життя ні своєму народові, ні іншим не подарувала. Уся її “велич» — війни, напади, розбої, ошуканство, привласнення чужих земель. Триває це відтоді, як вона звалася на початку XV століття улусом, що простягся на 150 кілометрів від Москви.

На всі братовбивчі походи монголоїдних московитів благословляла церква. “Симфонія», як вони означили, влади і церкви — незмінна протягом століть. Промовиста деталь, яка засвідчує генетичну ненависть московитів до християн: знищення монастирів, катування священства. Це вони катували монахів і священство Новгорода, Пскова, це на мешканців Пскова митрополит наклав прокляття за непокору хану. А через століття, напавши 1471 року на Новгород, відрубали голову Архієпископу і знову нищили й грабували церкви й убивали монахів. Це вони палили батуринців у церквах, а мешканців Західної України також палили в храмах уже в іншому столітті. Це Муравйов, привівши в 1918 р. більшовицькі війська в Київ, дав наказ своїм опричникам “бить по церквям». Ця ненависть антихристів генетична, ординська, нетерпима до християн. І нині вона виривається з них, хоча й охрещені. Для російських солдат та їхнього керівництва не існує великих християнських свят. Вони не припиняють бойових дій і на Великдень, і на Різдво. Так було в Чечні, Грузії, так є на Донбасі. На Крим вони також напали першого дня Великоднього посту, а на Донбас — на Благовіщення. В ці дні ординці розтерзують Авдіївку, і коли втихають «Гради», до наших бійців доноситься, як вони горланять Гінм Росії, або ж волають «Аллах акбар».

Код самодержавної жорстокості й імперської сваволі, закладений золотоординцями, настільки незрушний і всесильний, що його не порушив і навіть не прагнув змінити жоден із правителів, починаючи від Івана Калити, всіх царів, генсеків до останнього чи не найвіртуознішого у вмінні вбивати й брехати, одного із найпідступніших у всій кедебіській кривавій історії цієї держави. Катерина ІІ була німкенею, а як зіницю ока сповідувала всі імперські напрацювання. Сталін був грузин, а йшов тією ж таки кривавою дорогою, яку виклала від Кремля Золота Орда. У них був єдиний дух, Батиїв, що обирав подібних собі.

Це дало підстави К. Марксу дати оцінку цьому явищу, і хоч імперські цербери подбали, щоб ці рядки їхнього кумира ніхто з росіян не прочитав, вони ж існують в інших виданнях. Ось вони: “В кривавому болоті московського рабства, а не суворій славі норманської епохи стоїть колиска Московщини. …Росія зроджена й вихована в огидній і принизливій школі монгольського рабства. Сильною вона стала лиш тому, що в майстерності рабства стала неперевершеною. Навіть тоді, коли Росія стала незалежною, вона й надалі залишалася країною рабів. Петро І поєднав політичну хитрість монгольського раба з величчю монгольського повелителя, котрому Чингізхан заповідав скорити світ. Політика Росії — незмінна. Російські методи і тактика змінювалися і будуть мінятися, але дороговказ російської політики — підкорити світ і правувати в нім — є і буде незмінним. Московський панславізм — це лиш одна із форм московського поневолення. …Припинення московських завойовницьких планів є повелінням часу. В цьому тісно переплелися інтереси світової демократії».

х х х

Відраза світу до імперії не сьогоднішня. Він бачив її, боявся, як лиховісної стихії й прагнув погасити її й знесилити. Світ знав, що російська імперія, як спадкоємиця Золотої Орди, хронічно перебуває у стані війни, готовності розпочати її в будь-якій частині планети. Всі, хто в минулі століття ступав на цю землю, кому доводилося пожити в Росії, описують свої враження відразливими барвами. І попри те, що вони були людьми різними і з різних країн і різних соціальних станів та й проживали  навіть в різні століття, враження їхні надто схожі і незмінно негативні.

Великий українець родом із Кубані Павло Штепа, що жив і похований у Канаді, написав публіцистичну книгу “Українець і москвин». У розділі “Чужинці про москвинів», яку видало Товариство “Просвіта», зібрано унікальний матеріал оцінок Росії та росіян поважними людьми. Серед них королі, патріарх, посли, політики, історики і просто освічені люди. Скористаємося деякими цитатами.

Польський король Зигмунд ІІ Август 1569 р. в листі до британської королеви Єлизавети писав:
“Московія ворог усякої свободи. І вона з кожним днем зростає на силі». Він відкрито закликає “змагатися до поборення цього варварського народу».

Встиг побачити й оцінити Московію й Наполеон, може, й прагнув зупинити її наступ планетою. Оцінки його просто-таки пророчі:
“Свобода матиме на цей народ вплив міцного вина на людину, яка до нього не звикла. Коли якийсь новий Пугачов з університетською освітою стане на чолі незадоволених, коли той народ почне революцію, мені бракує виразів висловити вам те, що прийде з нею. Москвини — це варвари, які не мають батьківщини. Мою пам’ять пошанують тоді, коли ці північні варвари заволодіють Європою».

Досить точне і лиховісне пророцтво і щодо революції і щодо того жаху, який прийде з нею.

Лише шоком можна назвати враження секретаря антіохійського патріарха Макарія ІІІ Павла Алепського, який у 1654—1656 рр. перебував Москві. Коли вони залишили Московію, перетнули кордон і опинилися в Україні, то Алепський так про це написав:
“Дякую тобі, Боже, що ми знову в Країні козаків, бо протягом тих двох років, що ми прожили в Московщині, наші серця були замкнені на колодку, наш розум стиснений, придушений. У тій країні ніхто не може почувати себе бодай трохи вільнішим… там ми забули, що таке радість, сміх, за кожним нашим кроком стежили. Натомість козацька країна була для нас наче б нашим рідним краєм; її мешканці справді були нашими приятелями, ніби рідними».

Обпікся на ідеї єдиної слов’янської держави на чолі з московським царем і освічений, але наївний хорват Ю. Крижанич. Перебував він у Московії аж 15 років. Прибув туди 1559 року. Повернувшись на батьківщину, не тільки відмовився від ідеї створити єдину державу, а видав книгу вражень, у якій нещадно характеризує тих, з ким хотів породичатися. У його оцінці московити тупі, забобонні, брудні, неохайні в побуті, “посуд ніколи не миють, а в хаті можна задихнутися від смороду і втратити половину крові від блощиць». Вони ж у його оцінках “безпросвітні п’яниці, включно із жінками, брехуни, ошуканці, підступні, жорстокі і страшенно ледачі». Ось об таку реальність російського світу розбилися романтичні наміри хорвата.

1588 року англійський посол Д. Флетчер, що був відряджений у Московію, видав книгу вражень. Життя у тій державі він побачив як картини жаху. Він пише про жадобу урядовців, які оббирали народ. Цар наказував одрубати такому голову, але награбоване йшло в царські палати. А ось як ліпилися навуходоносори, майбутні стукачі, лакеї й лакейчуки КДБ. Вони узаконили ще одну ваду: хто вкаже владі на державного злочинця, тому перепадає половина його майна. Доказів не вимагалося, достатньо настукати.
“Москвини охоче це роблять, бо здатність брехати в кожного у них у крові, а про сумління вони не мають жодного уявлення. …Всюди серед найвищих і найнижчих панує неймовірне пияцтво, безсоромне хабарництво, загальна дика розпуста, зрадливість, підлабузництво нижчих перед вищими і пиха вищих над нижчими. Ошуканство на кожному кроці, крадіжки державного й приватного майна — щоденне явище. Страшний бруд всюди, навіть в аристократичних домах із мільйонами тарганів та блощиць, на що ніхто й уваги не звертає. Інакшого життя москвини не знають і не вірять, що є інакше в інших країнах, навпаки — переконані, що в них ліпше як будь-де. Не вірять, бо уряд не дозволяє нікому виїздити за кордон, а за спробу виїхати нелегально, карає смертю з конфіскацією майна, і не лише винного, а й його найближчої рідні»…

А вже австрійський посол Н. Корб аж через століття напише свої враження від цього “русского міра», з поганим запахом, мовби то писала одна і та ж людина:
“Вся московська нація перебуває в рабстві; всі і кожний будь-якого стану, включно з міністрами — раби. …Ця нація, народжена в рабстві, стає скаженою за найменшого проблиску волі. … Вони визнають, що їхній цар має всі права на їхнє майно, на їхнє тіло й життя».

Про схильність московитів до брехні, що, як пересвідчуємося і ми останні наші трагічні роки, є їхньою національною рисою, пишуть усі, хто там перебував у різних століттях. Той же Н. Корб пише:
“В брехні вони не мають меж, ані найменшого сорому. …Серед москвинів завжди і всюди можна знайти за гроші фальшивих свідків. За пару рублів москвин складе фальшиву присягу на св. хресті і Євангелії».

Ось посол Леопольда І А. Мейерберг у своїх “Оповіданнях», які вийшли 1654 р., пише:
“Брехати москвини вміють з неймовірною безсоромністю та нахабством, анітрохи не почервонівши, коли зловите їх на брехні».

І вже наступне століття, а враження й оцінки ті ж. Данський посол Й. Юст у своїх спогадах 1712 р. пише:
“Хоч тепер москвини намагаються мавпувати культурні нації … і хоч виглядають зовні ніби цивілізованішими, як раніш, але кожний із них залишився й понині тим, ким він був — варваром і рабом».

Бачили відразливі риси Московії не лише посли, а дещо глибше оцінювали небезпеку “витікання» ворохобного утворення політики, історики інших країн. У цій таки ж праці Павло Штепа наводить роздуми члена французького Конвенту Буасі Д’Англя. На засіданні Конвенту 1795 року той сказав:
“Уже 60 років минуло, як Московщина поневолила Україну, Кавказ, підбила Грузію, Крим, поділила Польщу. Кажуть, що Московська імперія — це велетень на глиняних ногах, що корупція роз’їдає її, що рабство позбавляє її всякої енергії, що, поширюючись, вона тим самим сама собі готує кінець, що кожне її нове завоювання — це крок до її катастрофи. Погоджуюсь з усім тим. Але чи ця потвора не знищить нас скоріше, ніж сама загине? Подумайте про це. Час минає. Московська орда готується. По раз другий рушить на Європу Аттила, і ми загинемо, якщо своєчасно не зупинимо ту азійську навалу».

Вкотре процитую й французького маркіза, монархіста А. де Кюстіна, який описав чи не найоб’ємніший пласт життя Московії. 1839 року він поїхав до Петербурга, його приймали розкішно й гостинно. Був прийом і в імператора Миколи І. Однак ні розкішні прийняття, ні царська ласка і довга бесіда з ним не зупинили маркіза в оцінці московської держави, її тиранії, її вже сформованого рабства і народу, гідного тиранії і рабства.

1843 року вийшла його книга вражень, вона викликала оскаженілий шквал в імперії. На неї полювали, цар Микола щедро обдаровував французів, щоб вони написали про росіян щось позитивне, цілком протилежне тому, що було в книзі маркіза, і щоб розкритикували її.

Процитуємо її, послуговуючись працею П. Штепи “Українець і москвин».

“Кремль — це витвір, безперечно, надлюдської істоти, але істоти злотворної. Слава в рабстві — це є алегорія Кремля. Ця диявольська споруда цілком підійшла б на пристанище істот з Апокаліпсису. Цю твердиню збудував не Іван ІV, але він у ній народився, там помер і туди повертається його дух. Кремль — це капище деспотизму…

На дні душі московського народу дикунська байдужість до святості слова, до щирості почуттів, до справедливості, закорінена глибоко, як і брехня. Інші нації ненавиділи б тиранію, московська ж любить її. Цей народ вважає покору за найвищу чесноту, тому й зберігає тиранію для своїх нащадків. Деінде Івана ІV вважали б за потвору, яку виригнуло пекло, і огида до нього жила б в наступних поколіннях. А у московитів навпаки: тиранія Івана ІV викликала в них пошану й любов до нього. …Плазуючи біля ніг тирана, із сльозами благають його, щоб він зберіг те, що зненавидів би кожний народ. Із сльозами і любов’ю заприсягаються коритися його тиранії. Заприсягаються всі: вельможі і жебраки, великі і малі, всі стани — вся нація. …Направду, цей народ любить рабство більше, ніж інші народи люблять свободу.

…У Московщині не існує середини між тираном і рабом… Кожний москвин і тиран і раб в одній особі. Усе життя, у всіх його проявах у цій країні є суцільною змовою проти правди. Москвини вважають зрадником кожного, хто не є брехуном, вважають державною зрадою заперечення брехні. Серце московського народу переповнене розхристаною амбіційністю, яка не знає меж. Така амбіція може струїти лише рабські московські душі. У рабському упокоренні вона наперед покладає надію поширити тиранію на інші нації, славу й багатство яких сподівається загарбати. …Народ рабів мріє про панування над світом. …Московщина дивиться на Європу, як на свою здобич, яка рано чи пізно — через наші роздори — може бути їхня.

…У Московській імперії уряд панує над усім життям, але нічого не животворить. Московські матері мають більше причин оплакувати народження дитини, ніж її смерть… Не маючи сили створити щось власне, мавпуючи чуже бездушно, механічно москвини створили під назвою “русская культура» лише карикатуру культури. …У фальшуванні, підробці вони мають великий хист… Навіть релігія у москвичів не є потребою людської душі. Їхня релігія вийшла з царської канцелярії, щоб тримати порядок у державі. Московські священики були, є і будуть завжди ніким іншим лиш поліцаями, вбраними в іншу від світських поліцаїв уніформу. …Жахлива бідність… росіянин готовий відняти свободу в інших народів, живе і мислить, як солдат армії завойовників».

І ось уже наступне століття — 1938 р. Про Росію пише вже інший автор — американець Ф. Войт. А враження таке, що через століття про неї писала одна і та ж людина:
“Нема найменшого сумніву, що коли москалі матимуть досить мілітарної сили, вони пробуватимуть завоювати весь світ, починаючи від встановлення лялькових держав у всіх країнах, що межують із Московією». (Придністров’я, Північна Осетія, Абхазія, Чечня, "лнр", "днр" — К. М. Не виключено, що доберуться й захочуть поділити й Сирію між сусідами).

А ось думки німця О. Шпенглера:
“Більшовицьке царство … — це царство панівної орди, що зветься комуністичною партією. Із всемогучим ханом і слухняної і безправної маси рабів… Москалі у своєму світогляді і своїх почуваннях залишилися кочовиками».

Усі напрацювання радянська імперія одержала від царської, і вона була за своєю суттю й наповненням її дочірня, вродилася з тієї ж жорстокості й людиноненависництва. І могла вродитися лише від неї і з її лона. І приймав пологи усе ж той-таки “народ-победитель-освободитель», жорстоко розправившись з не демонічним царем Миколою ІІ і вибравши демонічних Леніна й Сталіна, духовних спадкоємців хана Батия. Брехня і підступність, полювання людини на людину, та, власне, людське життя і свобода нічого не означали й не означають для цієї машини смертей і облудності. “Трєтій Рим», “Вєлікая і нєдєлімая», — все це продукт із тієї ж січкарні, на якій перемелювалася велика брехня, починаючи від великої брехні, привласнення нашої історії, київських князів, величі Київської Русі і закінчуючи сьогоднішньою брехнею: “Крым всегда принадлежал России» та “Донбасс никогда не был Украиной». Чим вона велика, то це територією, мілітарною спроможністю та пропагандою. І це можна назвати п’ятим стовпом російської імперії. У всі століття на брехливу пропаганду клали й кладуть великі сили й фінанси. “Щоб унешкодливити вплив книжки А.де Кюстіна, — пише в тій-таки праці П. Штепа, — аж до Першої світової війни кілька паризьких часописів одержували стало тисячі франків хабара від московського уряду». Міф про велич і великість творився століттями і вимагав багато зусиль. Ще Петро І, згадує Штепа, посилав своїх агентів до Іспанії “відшукати шкідливі москвинам книжки, документи, мапи. Московські агенти дісталися навіть до Ватиканської бібліотеки. …За часів останньої війни москвини повикрадали із закордонних бібліотек сотні шкідливих їм книжок, зокрема викрали всі наші наукові (термінологічні) словники, видані Українською академією наук за часів т. зв. українізації в 1923—1933 рр.» Це вони роблять і в наші дні. Історія з українською бібліотекою в Москві і бібліотекаркою за гратами — промовиста. Жодна тінь не повинна впасти на цього “велетня на глиняних ногах». І як підсумовує автор цієї праці, “бояться, щоб світ не дізнався правду про те, що т. зв. сила, могутність московської імперії є МІФ, БЛЕФ, БРЕХНЯ. Бояться, щоб світ не дізнався цю правду».

Зібрані в різні століття враження і думки мудрих людей про Московію, тоталітарну агресивну державу і націю варварського закрою, наводять на сумний і невтішний висновок: світ знав, світ бачив небезпеку, світ анатомував психологію раба-варвара і як це може йому загрожувати, але тільки не українці, хоч волею злої долі пережили і відчули на собі всі жахи імперії. Чого ж не вистачило мудрості, стійкості і простого практицизму і тому ж таки гетьману Б.Хмельницькому, що добровільно поліз у лігво дикого страшного звіра? Адже підкорення народів ще тривало, про жорстокість царів ходили легенди. Невже нічого не чув, не знав і вірив, що під цю гільйотину не поведе Україну?.. А вже до виходу України зі складу російської імперії і появи УНР на чолі з Центральною Радою відбулося стільки моторошних подій, нанесених Україні монголоїдною державою, стільки було викошено кращих із кращих, стільки туману і мороку впало на нашу землю! Але це не злякало і не зупинило горе-провідників. І чого б не писати пересічні книги і літератору В. Винниченку, який повірив у “братів-соціалістів» і що вони “не скривдять». Невже нічого не чув про знищення Січі, кріпацтво, люте катування батуринців й знищення гетьманської столиці (за сценарієм катування новгородців, псковітян), нічого не читав із тих історичних джерел, які б повинні були налякати й відвернути від північного сусіда, агресора й варвара за духом. Чи ж не спілкувався із геніальним істориком і далеко не геніальним державником М. Грушевським? Чого б змагатися не лише з Коцюбинським на Говерлі літературної слави, а й з цілим світом? Та не змагатися за першість на державному троні з Петлюрою, не шкодити талановитому генералу і державнику гетьману Павлу Скоропадському, нащадку славного козацького роду, який швидко й успішно провів реформи й вів Україну до Європи і привів би, коли б не бездарні інтригани; не плести небезпечні інтриги з москалями і не йти з ними на таємну змову, не заводити більшовиків до України, щоб побороли військо Скоропадського. Але провідники-невдахи все зробили, щоб знесилити і розпустити армію на чолі з ним, бо ж “Україна не збирається ні з ким воювати». Словом, не гратися в державника, не маючи жодних підстав для цього, та не робити авантюрні зрадливі кроки, що стали не лише його помилками, а фатальними помилками державної самодіяльності, непоправної зради народу, що привели Україну до катастрофи, яку годі змалювати картинами пекла.         Закінчення тут

Катерина Мотрич, письменниця
Інф.: slovoprosvity.org

Коментарі