Ось у чому питання. Важливо, щоб було кому підхопити країну, коли всі навколо кинуться рятувати власні шкури
Лариса Волошина: Як захистити державність.
Новий парламентський сезон неухильно наближається. В суспільстві вирують сподівання, що він буде і справді новим.
Мовляв, нічого подібного Україна ще не бачила. Монобільшість, виданий авансом шалений кредит довіри, крах сталих політичних еліт, тотальна невизначеність щодо політичних, ідеологічних, інтелектуальних та моральних меж новообраної влади. Все це породжує в одних надію на довгоочікувані зміни, а в інших — передчуття невідворотної катастрофи. Але насправді як рух до цивілізації, так і повернення в колоніальне болото залежить не від влади, точніше не лише від неї. Ми не знаємо, що обрав український народ 2019 року. Сьогодні це президентська більшість. А завтра? Ніхто, навіть Президент, не може назвати кількість груп за інтересами, рухів та течій із яких складається його монобільшість. А сама владна більшість, жоден з її 253 представників, ще не спромігся розповісти суспільству «позицію партії» так, щоб вона докорінно не суперечила словам Президента та іншим колегам по партії.

Відмінність новообраної Верховної Ради полягає в тому, що вона строката та невиразна. Щодо правлячої більшості, то немає жодних причин, щоб люди, не поєднані спільними переконаннями, стали справжньою новаторською політичною силою. Заради чого їм консолідуватися? Заради яких ідей? Зняти депутатську недоторканність та запровадити в країні референдуми в смартфоні не є втіленням прекрасної мрії. Раніше українські президенти теж легко збирали свою більшість у парламенті. Коли вони будували свої економічні клани та політичні вертикалі, безпринципні депутати та чиновники підтримували їх заради побудови своєї невеличкої феодальної фортеці в окремо взятому районі чи області. Заради чого сьогоднішнім партійцям «Слуги народу» коритися волі Зеленського? Заради впровадження реформ? Яких? Не треба бути провидцем, щоб здогадатися, що в уяві депутата, скажімо, номер 15 у списку й депутата номер 105 уявлення про бажане державне майбутнє геть різне.

Єдиної високої мети, заради якої ці люди могли б поєднатися з Президентом та колегами-депутатами, в представників більшості немає. В кожного окремо, може, й є, але чи стане це поштовхом для поєднання і чи буде в цьому консорціумі місце для України? Колись на самому початку української незалежності влада вже мала монобільшість. 239 депутатів створили групу «За суверенну  радянську Україну». Саме їм український народ делегував право вести країну до світлого капіталістичного майбутнього. Ані Голодомор, про який українці знали від своїх батьків, ані розповіді про ГУЛАГ та полювання на дисидентів, про що вже тоді писала радянська преса, ані ще живі в пам’яті ганебні таємні поховання солдатів-срочників, що не повернулися з Афганістану — жоден із цих загальновідомих фактів не змусив українців шукати шляхів виходу з-під імперського рабства. Тодішні мислєформи: «перебудова», «гласність», «демократія» відгукнулися в душі середньостатистичного українця бажанням проголосувати за радянську владу. Навіть Чорнобильська трагедія, в якій радянська влада кинула напризволяще людей, не підштовхнула до політичних роздумів.

Поки країни Балтії та Східна Європа позбавлялися від російського рабства, Україна, яка була чи не найбільш закріпаченою з усіх, марила владою робітників та селян із «человєчєским лицем». Щоб такі самі комісари, тільки свої — українські. На тлі аморфної сірої маси тим яскравіше палали зірки українських державників. В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Ігор Юхновський. Попри те що з 1990 року депутатська група «Народна Рада», в яку входило 125 нардепів була в опозиції, це не завадило їй разом із комуністами проголосувати «Акт про Незалежність України». Українські комуністи тоді були налякані приходом до влади в Росії «демократа» Єльцина. Але для авторів Акта — націонал-демократів — незалежність України була мрією, шансом, заради якого полягли покоління борців до них. Здавалося б, українська антикомуністична опозиція цілком могла б зробити ставку на Єльцина. Тим паче що він сам називав себе «борцем з комуністичним минулим». Але наявність принципів та світоглядних переконань у тих, хто був обраний від кількох проукраїнських рухів, дала можливість Україні вийти зі складу хай і демократичної, але Росії. Багато хто в той момент вважав, що потрібно було спільно з російськими лібералами боротися за такі узагальнені поняття, як «демократія», «права людини» та інші космополітичні ласощі. Але українські націоналісти, їхні засадничі цінності говорили їм, Україна може бути тільки вільною. Інакше це вже не Україна.

Шкурні інтереси та бажання самозбереження іноді штовхають людей безпринципних на правильні цивілізаційні кроки. Але без наявності носіїв чітких цінностей, навіть попри історичність моменту, пристосуванці здатні змарнувати шанс. Страх втратити є не менш вагомим аргументом, ніж бажання досягнути. І навіть якщо для тодішніх комуністів було важливим зберегти за собою місця та не потрапити під коток «демократизації», незалежності могло б і не бути. Якби для українських патріотів цінністю була боротьба за «все добре проти всього поганого».

Найбільша проблема полягає в тому, що ми не знаємо чим і заради чого нові народні обранці будуть ладні пожертвувати. Вони й самі цього не знають. Проблема в тім, що ніхто сьогодні не може сказати як більшість поводитиметься в історичну мить. Чи буде в Україні влада, якщо почнуться пертурбації рівня розвалу Радянського Союзу або початку російського вторгнення в Україну. А те, що такі випробування будуть, можна не сумніватися. Попереду в України замирення Заходу з Росією, примус до Мінського миру та світова фінансова криза, особливо болюча для вітчизняної немодернізованої економіки. Сьогодні здатність влади відповідати на історичні виклики лишається критично невизначеною. А це значить, що можливо все. Майбутнє в такі періоди визначає не кількісна більшість, а якісна меншість. Вірніше, якість цієї меншості. Тому що тут, як ми бачимо, можливі варіанти. В умовах суцільної невизначеності має з’явитися громадянське суспільство. Справжнє, а не імітаційне. Саме українські громадяни мають почати розбудовувати рухи, утримували експертні центри, сплачувати за роботу незалежних медіамайданчиків та партійних структур. Але для цього вони мають визначитися зі своїми цінностями, метою та пріоритетами. Тобто зробити те, що не зробив Президент і його монопартійці.

Чи будуть коаліціанти незалежними від Президента та його бажань? Чи буде Президент залежним? Чи збирається він зважати на інтереси держави? Що для нього держава і чи не плутає він її з власною іграшкою? Не це сьогодні важливо. Чи зможуть активні українці нарешті знайти порозуміння та створити широкий суб’єктний рух, як противагу невиразній монобільшості? Ось у чому питання. Важливо, щоб було кому підхопити країну, коли всі навколо кинуться рятувати власні шкури.

Лариса Волошина, журналіст
Інф.: day.kyiv.ua

Коментарі

 

Коментарі  

 
0 #3 Bome 15.08.2019 13:18
Запитайте у Пилипчука - він дасть вам потрібну відповід.
Цитувати
 
 
+1 #2 Varnak 14.08.2019 16:47
"тотальна невизначеність щодо політичних, ідеологічних, інтелектуальних та моральних меж новообраної влади"

Чи така вже тотальна?

"Мостовая в ЗН начала отбеливать Зеленского и лепить из него самостоятельную фигуру. Бедного-несчастного Володю, вокруг которого одни враги и который пытается изо всех сил во благо страны играть свою самостоятельную игру.
Мостовая вдруг “забыла”, что:
• Зеленский финансово зависим от Коломойского, у них общие бизнес-проекты.
• Зеленский медийно зависит от Коломойского и от группы 1+1, они вывели его в Президенты, а в случае чего – так же легко развернут против него свои говнометы и сравняют с землей.
• Главой службы безопасности Президента Украины назначен охранник Коломойского.
• Главой АП назначен юрист Коломойского.
• Нереформированн ые суды после победы Зеленского начали принимать решения в пользу Коломойского.
• После победы Зеленского МАУ Коломойского отказалась выплачивать государству долг в размере около 0,5 млрд грн.
• Все идет к отмене введения нового рынка электроэнергии, который не выгоден Коломойскому, но этот вопрос Зеленским игнорируется.
И это только некоторые факты за последнее время. А сколько еще будет?

Знаете, как это все называет Мостовая?
“Але є залежність психологічна…”
Судя по качеству текста и незаангажирован ности Мостовой, можно сделать вывод, что у нее тоже “психологическа я” зависимость от Коломойского."

Филипп Духлий. "Отбеливание зеленого"
01.06.2019
https://tverezo.info/post/97415

А "невиразні" депутати правлячої більшості голосуватимуть так, як підкажуть сигнали якогось Зе!Чечетова.
Цитувати
 
 
+2 #1 Varnak 14.08.2019 10:08
"Чи зможуть активні українці нарешті порозумітися та створити широкий суб’єктний рух як противагу невиразній монобільшості?"


Чи буває життя після смерті?

"Про те, як виборці України провели свій минулий вихідний, написати одним реченням можна, скажімо, так: «Минулої неділі виборці України вчинили безпрецедентне масове самогубство».

Але можна й інакше: «Ще ніколи не була Україна такою політично єдиною».

Найцікавіше, що обидва твердження можуть виявитися близькими до істини. Тобто від трагічного до тріумфального, як бачимо, навіть не крок: це насправді дві сторони однієї й тієї ж медалі, і проблема лише в тому, що тут аверс, а що реверс. Тобто що насправді краще: об’єднатися заради самогубства чи вчинити самогубство заради об’єднання. Оба варіанти, на мій погляд, достатньо красиві, а втішне з невтішним по-гадючому переплелися в обіймах, ніби хрестоматійні з журбою радість."

Юрій Андрухович, "Хай чабан! – усі гукнули"
https://zbruc.eu/node/91063

Це вже друга спроба суїциду відтоді, як 17 січня 2010 року українці, нацьковані кремлівською агентурою й своїми "патріотами" на першого українського Президента України Віктора Ющенка, розміняли його на двох кремлівських прихвостнів. За це отримали розруху і війну (див. "Вибори Президента України 2010, http://varnak.psend.com/agony.html"). Тоді милосердний Всевишній витягнув самогубця з петлі, пославши у 2014 році Небесну сотню, добробати , волонтерів і Петра Порошенка. Марно, українці ”нічому не навчились і нічого не зрозуміли” (Борис Кушнірук, https://blogs.pravda.com.ua/authors/kushniruk/4c1d19058ce73/), а чудеса рідко трапляються знову. Аморальне суспільство приречене.
Цитувати
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити