"ПО СПРАВІ ІВАСЮКА…" Заарештовували за те, що співали Івасюкових пісень...
Я пам”ятаю цей день... 18 травня (1979 року - Ред.). Львівську молодіжку залихоманило.
Звістку про те, що знайдено тіло Володимира Івасюка принесла моя подруга - поетеса Марія Людкевич, яка тоді мешкала в Брюховичах. Здавалося скрикнув увесь Львів: «Уби-и-ли!!!». Все затягнулося сірою поволокою. Чутки розходилися одні страшніші інших. Місто вирувало. В автобусах, трамваях розмови тільки про Івасюка: чому, як могло таке трапитися?

Похорон був велелюдний, до Ростислава Братуня, з яким я стояла на церемонії прощання, декілька разів підходили, умовляли не виступати на громадській панахиді, бо він «як голова Львських письменників мусить розуміти…» Братунь дратувався, навіть кричав: «Я виступатиму не як голова, а як поет Ростислав Братунь. З цієї посади ви мене не зможете зняти». Звичайно він виступив, звичайно йому цього не простили, його кар'єра, як лідера львівських письменників, скінчилася.

На похороні було дуже багато міліції і чоловічків у сірих костюмах. Практично всі львівські комсомольські діячі, які прийшли не вшановувати, а наглядати. Наглядали за кожним. В якийсь момент звилася пісня «червону руту, не шукай вечорами…», всі кинулися туди, пісня згасла. До цього часу пам'ятаю комсомольського діяча Карпатського, який стоїть у натовпі і розпатякує, що самогубців треба викидати у рів за кладовищем, а не влаштовувати таке незаслужене вшанування.

Тані Жукової я тоді не зауважила, підійшла до мене десь аж через місяць, у читальній університетській залі. Про Івасюка не говорила, я не питала, і так було ясно, що вона, як комсомольська функціонерка, скаже те, що треба. Була пригнічена, довго мене щось випитувала, здавалося, щось хотіла розповісти. Я чекала, підтримувала якомога довше розмову, так і не зрозуміла, що вона хотіла. Це була перша і остання з нею особиста зустріч. Тоді вона була симпатична, амбітна, дуже вертка. Дуже нервова.

Я вела в молодіжці сторінку «02», давала матеріали про роботу з неповнолітніми, міліцейські будні, народних дружинників. Отож, постійно заходячи протягом року в кімнати народних дружинників, а їх було тоді у Львові чималенько, бачила довгі списки у реєстраційних журналах. Прізвища людей, а навпроти запис «По справі Івасюка». Заарештовували за те, що співали Івасюкових пісень, чи просто про нього розмовляли в публічних місцях, або несли квіти, навіть не на Личаківку, просто по вулиці. Це вже було підозріло. Таких прізвищ було не сотні, точно тисячі. З усіма проводили виховну роботу.

У газеті через день – відкриті партійні збори. Щось про критику і самокритику. Цікавий феномен. Кожен повинен встати і публічно оббрехати іншого, і донести на самого себе. Це була комічна віртуозна гра, в яку уміли грати усі журналісти і навіть потішалися з неї. Дмитро Герасимчук – відомий львівський письменник, публічно каявся, що ось в магазині просив продавців витягнути з-під прилавка хорошого вина, бо такого шмурдяку, як на прилавках його начальник, себто головний редактор, не п'є. Мої колеги навідріз відмовилися підписувати готові тексти про нібито божевілля Івасюка. Ці матеріали йшли лише за підписом Миколи Тороповського. Цьому химерному, вічно п'яному чоловічку було однаково, що підписувати. Тільки й того, що приходив на роботу ще більш темний ніж зазвичай. Пив він тоді люто. Його уже не слухалися не те що пальці рук, а й ноги.

І всі потайки один від одно ходили на Личаківку. Незважаючи ні на що там постійно виростала гора свіжих квітів. Львів'яни знали, що небезпечно, та все одного. ходили туди, як на прощу…

Наталя Дзюбенко-Мейс, письменниця, поетеса, громадський діяч
Інф. із сторінки автора у Facebook

Коментарі

 

Коментарі  

 
+2 #1 Михайло 19.05.2019 16:13
Таку людину знищили...
Цитувати
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити