24 квітня 1915 року за наказом триумвірату турецьких диктаторів розпочато депортацію вірмен зі Стамбула, Александретти і Адана
Саме в цей день у Стамбулі були заарештовані і пізніше вбиті понад 800 представників вірменської інтелігенції.
Протягом подальших трьох років загинуло понад півтора мільйона вірмен, інші втекли або були виселені в пустелі Месопотамії, Лівану, Сирії, де більшість з них загинула через голод і хвороби. Більш ніж мільйон вірменських біженців було розсіяно по всьому світу…

Сільва Капутікян
НАША ЛЮБОВ
Вірменіє,
Ти наша була і не наша була,
Тому й полюбили тебе, покохали…

Ти наша була,
Наче кров, що у наших жилах гуде.
І не наша була,
Як не наші – предивний світанок над Ваном.
Розгублені роси на бездомних деревах Сисуна,
Шелестіння, що пестить здичавілі трави Мушських полів….
Ти близькою була,
Мов биття твого серця у наших руках,
І далека була,
Мов собор кафедральний в руїнах Ані,
Що печально на нас поглядає в руїнах чужого кордону.
Ти землею була,
Що покірно здалась на позиви наших плугів,
Землею, од нашої ласки зеленою,
Але й маревом також була,
Невідчутним, блакитним, невловимим маревом:
Ми до тебе тягнулися вічно.
Ти все далі у даль даленіла…

Вірменіє.
Ти такою була!
Ось чому ми тебе й полюбили
Не спокійним чуттям родичівським,
А неначе кохану
З гіркотою і відчаєм, з боготворінням,
Високою мрією,
Співом печалі,
І від постраху втрати – в тривозі завжди,
Ми щасливі од радості – мати тебе
І померти за долю твою без вагання,
Щоб воскреснути знову….

Вірменіє!

Переклад Леоніда Горлача

Ванське озеро, Сосунський і Мушський округи нині на території Туреччини.
Ані – древня столиця Вірменії, нині – на території Туреччини ( її руїни видно з вірменського берега річки Ахурян)

Ліна Костенко
ЦАВЕТ ТАНЕМІ
Сільві Капутікян
Згоріли їхні селища, пропали їхні мули.
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку.
Щоб мову свою рідну їх діти не забули,
їм літери виводить вірменки на піску.

А вітер, вітер, вітер!.. Який палючий вітер!..
Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..
Лиш виведеш те слово із тої в'язі літер,
а слово як без коріння, покотиться, втече.

І десь, в якійсь пустелі, з'їдять його верблюди.
Забудуть його діти, і виростуть німі.
Бредуть, бредуть вигнанці... бредуть бездомні люди...
Ні даху ж, ні притулку, - буквар їм на умі!

Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.
Втонули їхні дзвони у озері Севан.
О, як їм далі жити? На тім кровопролитті
на місяць в небі сходить - турецький ятаган.

А вітер, вітер, вітер!.. Як шарпає той вітер!..
Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?
Нема коли писати отих маленьких літер.
Немає чим писати. Нема писати де.

І тільки на приваллі, в ті рідкісні хвилини,
коли ще в свої тачки жінки не запряглись,
ті буковки вірменські виводять, як стеблини,
і слізьми поливають, і букви прийнялись.

В пісках пустили корінь - а вітер, вітер, вітер!..
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..
А скрізь по всій пустелі тоненькі стебла літер,
як трави, проростають в палючому піску.

Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена.
А букви проростають в легенди і пісні.
"Цавет танем!" - як кажуть, прощаючись, вірмени.
Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.

На фото - Монумент Вірменського геноциду в Ларнаці, Кіпр. Кіпр є однією з перших країн, які визнали геноцид

Наталя Джюбенко-Мейс, українська поетеса, громадський діяч
Інф. із сторінки автора у Facebook

Коментарі