Наталя Дзюбенко-Мейс: Доки Україна пам’ятатиме про своїх убієнних голодом синів і дочок, вона згадуватиме і Джеймса
"Я не народився в Україні, мої предки ходили по інших краях, але ті, хто мене знає, знають, що я витратив забагато років і зусиль, займаючись Україною, щоб сьогодні залишатися осторонь тих загрозливих процесів, які я спостерігаю тут" - це Джеймс Мейс
Навіть вічність, або те, що ми називаємо людською пам’яттю, прагне облаштувати свої пенати з певним комфортом. Стираються дрібниці, деталі, які не вміщаються в усталені рамки, стираються індивідуальність, людська теплота образів, відбувається певне перегрупування смислів і канонів, та по суті химерна сяйлива ріка людської пам’яті ніколи не виходить зі своїх берегів навіть якщо це стосується велетенських катаклізмів, розривів історичної матерії. Таких страхітливих подій як Голодомор, історичної воронки, яка затягнула в себе мільйони життів. Спливає час, все утрамбовується, щось забувається, щось висвітлюється. Навіть якщо це стосується відважних одинаків, які кидали виклик усталеним нормам, і збурювали навколо себе невидимі людським оком стихії. Коли вони міняли світ. Важко, з надзусиллями, часто ціною власного життя.

Та я знаю, що Джеймса Мейса пам’ятатимуть. Легенди і міфи розвиваються за своїми невловимими принципами і не надто зважають на чиїсь уподобання чи побажання. Фахові історики дратуються, коли я щось намагаюся розповісти про Джеймса, як про людину, на їх глибоке переконання це несуттєво, вони знають більше і визначають точніше. А суб’єктивізм лише заважає, сковує розвиток наукових ідей, концепцій, дефініцій. На моїх очах відбувається своєрідна підгонка життя і творчості Джеймса Мейса під певні лекала, де всі деталі в тій химерні складанці повинні обов’язково зійтися. Зайве, незручне опиняється за бортом. Я відповідаю, що це ймовірно, та, навряд, чи правда. Бо підлаштування його поглядів, його жагучої всепоглинаючої спраги справедливості під чиїсь уподобання, навряд чи це те, що принесе комусь якусь користь. «Сумна спадщина тоталітаризму і геноциду буде проявлятися ще довго. Можливо завжди. Почуття історичної покривдженості в індіанців з часом стає дедалі гострішим. Історична пам’ять жива у кожного народу. І поки жива Україна, вона плакатиме за своїми безвинно убієнними синами. Проте спадщина диктатури, бюрократизму – річ інша і значно небезпечніша. Тут потрібні не сльози, а гнів, з законом “волосатої лапи” треба боротися нещадно і послідовно. Цю грядку треба прополоти, і цього ніхто не зробить в Україні, окрім самих її громадян», - писав Дж. Мейс.

О, звісно, мені дорога кожна його стаття, кожна думка, навіть кинута мимохіть. Повз його книги, праці видані в газеті «День» у видавництвах «Києво-Могилянська Академія», «Кліо», "Комора" нині можна пройти мимо. Бо складно, важко, боляче. Не такого чтива нині вимагає читач. Чи прагнув Джеймс аби кожен знав, пам’ятав щоденно усі деталі найбільшого злочину Кремля – геноциду проти українців? І так, і ні. Він хотів, аби ми знали набагато більше. Щоб ми втягнули в себе весь колосальний досвід багатьох поколінь з усіх сфер життя. Бо ми не те, (як з чиєїсь дурної голови нам засіяли в мізки), що жуємо, а те, що думаємо, відчуваємо, мислимо. Що знаємо. А наш світогляд визначають наші знання, наша пам»ять. Тож доки Україна пам’ятатиме про своїх убієнних голодом синів і дочок, вона згадуватиме і Джеймса. Науковці розбиратимуть, аналізуватимуть, відхилятимуть, критикуватимуть. Так і має бути. Але народ пам’ятатиме про дивного іноземця, який по синівському любив цю землю, її народ. Який пішов на поклик тих, хто прагнув світла, молитви, правди. Вони його покликали І їм, очевидно, все ж було видніше кого обирати.

Наталя Дзюбенко-Мейс, письменниця, поетеса, громадський діяч, дружина Джеймса Мейса
Інф. із сторінки автора у Facebook

Коментарі