Тетяна ВОРОПАЄВА, кандидат психологічних наук, доцент КНУ ім. Т. Шевченка, для Волі народу
(продовження)
3. В умовах активізації глобалізаційних процесів проблема збереження української мови стає невідкладною
Наша дослідницька група (в яку входять науковці трьох університетів Києва) вивчає трансформації колективної ідентичності громадян України в рамках кількох Міжнародних проектів, починаючи з 1991 р. (Див.: Theoretical and empirical aspects of the formation of national and European identity of citizen of Ukraine (1991 – 2011) // European Science and Technology. – Wiesbaden, Germany, 2012. – P. 715 – 720). Зокрема, ми вивчали вплив Помаранчевої революції на трансформацію колективної ідентичності громадян України (коли в процесі опитування, яке проводилось на початку грудня 2004 р. 27% респондентів написали в графі «Національність» слово «українець» («українка») з одним або з трьома знаками оклику або підкреслювали це слово, при цьому окремі етнічні росіяни писали про себе так: «этнический русский и политический украинец!»).

У цьому році ми вивчаємо вплив Євро-2012 на трансформацію національної та європейської ідентичності громадян України. Ми зафіксували рівні розвитку цих форм ідентичності до початку Євро-2012, а тепер завершуємо дослідження цих рівнів після футбольного чемпіонату. 1 – 3 липня, і навіть 4-го липня (на наступний день після скандального голосування за законопроект 9073) ми отримували дуже оптимістичні результати, які свідчили про позитивний вплив Євро-2012 на формування спільної ідентичності громадян України. Але, починаючи з 5-го липня, після агресивної пропаганди у місцевих ЗМІ законопроекту 9073 та організації відповідних антиукраїнських мітингів на Сході та Півдні України, ми почали отримувати майже протилежні результати. Доволі багато респондентів (зокрема, близько 17% респондентів у Донецьку) вже практично забули свої позитивні враження від Євро-2012 і пов’язані з цим патріотичні почуття, адже домінантою їхніх зацікавлень і переживань стало мовне протистояння, вони доволі агресивно налаштовані, окремі з них заявляють, що вони «кормят Западную Украину» і тому «именно западенцы должны изучать наш язык, а не мы ихний».

Отже, народним депутатам України, які голосували за законопроект 9073, зовсім не потрібна цілісна, об’єднана Україна, вони навіть і не планували використовувати позитивний потенціал Євро-2012 для формування спільної ідентичности та консолідації країни (адже «режисери» усіх штучних протистоянь в Україні вимагають постійного тиражування у ЗМІ заяложених фраз на кшталт: «Мы очень разбалансированная страна»). Ці народні депутати не хочуть навіть думати про інтеграційний потенціал державної мови (яка у більшості країн світу є одним з найважливіших чинників державного суверенітету і консолідації нації); цим депутатам не потрібна зважена мовна політика, сформована у відповідності до європейських (а не придуманих антиукраїнськими політтехнологами) стандартів, адже відомо, що юридичні органи Європейського Союзу вирішили: «згідно з європейськими нормами, пріоритет завжди має залишатися за державною мовою, використання якої є гарантом єдності держави і рівності її громадян. Лише особливий статус державної мови може забезпечити право громадян на рівне спілкування і отримання необхідної інформації, незважаючи на етнічне походження, релігійну приналежність або інші відмінності» (Див.: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/mobile/politics/2012/07/120705_language_lithuania_it.shtml).

Таким чином, депутати, які з порушенням регламенту, з використанням підтасовок і маніпуляцій проголосували за законопроект 9073, свідомо зробили антиукраїнську провокацію, внаслідок чого: 1) було створено ще один привід для зневажання й ігнорування української мови, для подальших спроб затвердження російської мови як другої державної в Україні (Див.: http://progorod.info/node/65188#.UAARrZH4WSo); було порушено той мовний консенсус, який вже сформувався в Україні (адже більшість громадян України добре розуміють, що українську мову, яка упродовж сторіч зазнала великих утисків з боку пануючих націй, потрібно не знищувати, а відроджувати); 2) прискорюється деукраїнізація України, що повністю підтверджують навіть члени Української асоціації викладачів російської мови та культури, які підкреслюють, що «количество людей, считающих себя носителями русского языка и культуры… неуклонно растет» (Див.: http://www.russkie.org/index.php?module=fullitem&id=13120), а за нашими даними, від 54% до 78% студентів, які навчаються у ВНЗ південно-східних областей України, зазначили, що їхні дідусі й бабусі (або хтось один з них, або і дідусь, і бабуся разом) раніше спілкувалися українською мовою, що також підтверджує наявність між-поколінних процесів деукраїнізації України; 3) якість політичної культури багатьох українських урядовців та депутатів, на жаль, не підвищиться (адже висока політична культура передбачає обов’язкове володіння державною мовою та її використання в усіх службових ситуаціях), а комплекс неповноцінності (пов’язаний із нездатністю або небажанням окремих державних службовців вивчити державну мову) лише поглибиться; 4) відбулась «каналізація» протестних настроїв українського населення в русло мовного протистояння, що є серйозною загрозою цілісності держави; 5) вкотре нівельована суб’єктність України у мовно-культурній та етнополітичній сферах, адже набагато менші держави (в тому числі й слов’янські) більш шанобливо ставляться до своєї державної мови, ніж сучасна Україна (наприклад, у Люксембурзі для набуття громадянства необхідно скласти державний іспит з люксембурзької мови); адже ні громадяни Польщі, ні громадяни Росії (наших сусідніх країн) не можуть собі навіть уявити, що їхні урядовці й депутати можуть виконувати свої професійні обов’язки, абсолютно не використовуючи державну мову; а громадяни будь-якої цивілізованої країни світу також не можуть собі навіть уявити, що їхній парламент відмінить обов’язкове дублювання фільмів на державну мову і зменшить відсоток присутності вітчизняного продукту в ефірі національного телебачення і радіо (Див.: http://demoscope.ru/weekly/2012/0493/gazeta015.php).

Сьогодні питання державної мовної політики потрібно розглядати в контексті глобалізації, адже тільки ті держави, яким вдасться зберегти свою національну ідентичність і самобутність, свій тип духовності й креативності, не піддадуться глобалізаційним схемам. В умовах активізації глобалізаційних процесів проблема збереження української мови стає невідкладною, а від якісного вирішення мовного питання залежить цивілізаційний поступ української нації та держави. У зв’язку з цим той загальний наступ на українську мову, культуру, ідентичність, суспільну толерантність у мовній сфері, який посилюють прихильники законопроекту 9073, не дозволяє нашій державі повноцінно розвиватися. Оскільки в добу глобалізації мова будь-якої сучасної нації «ab definitio» є національною ознакою, а українська нація ще у 1981 р. за відомою міжнародною класифікацією Я. Крейчі та В. Велімскі була визнана повномасштабною (яка є одночасно і етнічною, і політичною), то намагання деяких українських депутатів і урядовців припинити або загальмувати процес формування української політичної нації потрібно розцінювати як спробу загальмувати цивілізаційний поступ України.

Відомо, що Україна вже пройшла донаціональний період свого цивілізаційного розвитку (коли основною формою існування української мови були діалекти), давно вступивши в національний період цивілізаційного розвитку, коли опрацьований і унормований тип національної мови (яка має як письмову, так і усно-розмовну форму) мусить утвердитись і зміцнити свій статус, ставши спільним засобом спілкування всіх громадян України. Наші багаторічні дослідження свідчать про те, що: 1) вивчити українську мову може будь-яка психічно здорова людина у будь-якому віці (найбільш лінгвістично обдарованим людям потрібно для цього від двох – шести місяців до одного року, а найменш лінгвістично обдарованим – до двох років); 2) найкраще і найшвидше оволодівають українською мовою етнічні білоруси, росіяни, поляки, чехи і словаки, хоча дуже добре оволодівають українською мовою також китайці, в’єтнамці, грузини, американці та ін.; 3) сплески свідомих устремлінь до вивчення української мови спостерігались у 1990 – 1991, 1996 – 1997, 1999 – 2000 та у 2004 – 2005 роках (останній сплеск був найпотужнішим); 4) упродовж 20 років української незалежності позитивне ставлення до української мови формувалось у громадян швидше спонтанно, хаотично й ситуативно, держава цією сферою практично не займалась, оскільки серйозної підтримки української мови (на кшталт підтримки російської мови в СРСР або у РФ) не було ні у сфері освіти, ні у сфері культури, ні у сфері науки; 5) найменша динаміка у позитивному ставленні до української мови спостерігається у Південному та Східному регіонах через порушення інформаційно-психологічної безпеки українських громадян та антиукраїнську політику в мовній сфері з боку місцевої влади цих регіонів, адже доволі багато представників регіональної влади на Сході та Півдні України спеціально формували (і продовжують формувати) у населення психологічну упередженість проти української мови та української нації.
Отже, негативне ставлення до української мови (яка є основою самоідентифікації народу і держави, розвитку культури й духовності, забезпечення цілісності мовно-культурного простору держави) нівелює спільну ідентичність громадян України, а законопроект 9073 наніс колосальний удар по українській ідентичності. Якщо врахувати, що кожного року (за умови відсутності агресивної українофобської пропаганди) приблизно на 2,3% збільшується кількість громадян України, колективна ідентичність яких набуває позитивних ознак, то прихильники законопроекту 9073 зробили надзвичайно погану послугу власній країні, адже в липні 2012 р. позитивну українську ідентичність багатьох мешканців Південного Сходу було знівельовано й відкинуто до рівня 2002 – 2003 р.р.  

Тетяна Воропаєва

Частина 1       Частина 2

Коментарі