і 70%. Із цього випливає не лише їхнє абсолютне право на державність лише однієї мови – української, але й аксіоматичність цього факту.
3. Російськомовні українці – це здебільшого мимовільні жертви окупаційного московсько-радянського режиму, навернення яких можливе тільки у лоні питомої мови і культури. Натомість феномен національного самозаперечення породжує злих і нещасних політичних геростратів.
4. Вагомим чинником української мовної політики є найбільша етнічна меншина України – росіяни (17.3%), із чого випливає два основні напрями державної діяльности: а) етнічні росіяни, як і представники всіх інших меншин, зобов'язані володіти державною українською мовою, як володіють державною російською башкири, татари, чуваші, мордва тощо у Росії. Їхній спротив слід трактувати як загрозу українським інтересам; б) усі меншини, серед яких і російська, мають бути забезпечені правом реалізації своїх національних потреб, що не суперечать потребам титульної української нації і не загрожують цілісності та єдності держави.
5. Апелювання до Европейської хартії не має нічого спільного з обмеженням державного статусу мови титульної нації. Навіть навпаки, одне з положень хартії констатує: "…охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні шкодити офіційним мовам і необхідності вивчати їх". Крім того, основне призначення Хартії захищати загрожені мови, але не, зокрема мову-окупанта російську, як промовистий символ поневолення України.
Постійне зазіхання цієї орди на визначальну ознаку нації – українську мову – свідчить лише про одне: ці агресивні, аморальні чужинці, помножені на засимільованих хохлів-плебеїв, – ніколи не здолають незалежної Української держави – бо вона вічна у своєму прагненні бути вільною, а вони тимчасові як банальна хвороба постколоніялізму.
Слово і діло
Коментарі