Ірина Фаріон: з приводу висловлювань Януковича про державний статус російської мови
На тлі абсолютної поразки у всіх царинах державного життя у Януковича зосталася лише мовна карта, яку він розігрує з таким самим непрофесіоналізмом, тупістю і щирим рабством власної натури. Доведеться тому васалові Москви вкотре нагадати, і зокрема зі свого відкритого листа до нього 21 лютого 2010 року, очевидні речі:
 
1. Двомовність України не є природним етнічно-суспільним явищем. Це наслідок понад трьохсотлітнього імперсько-російського терору щодо самої мови (близько 200 указів про її всезагальну і часткову заборони) – себто лінгвоцид, і винищення носіїв цієї мови – українського селянства голодом та інтеліґенції – репресіями – себто геноцид. Цю історично кричущу несправедливість треба негайно змінювати через всеохопні заходи підтримчої політики держави щодо української мови.
 
2. Відповідно до світових стандартів Україна є моноетнічною державою, позаяк українці становлять 77.8%, хоч для цього досить

 і 70%. Із цього випливає не лише їхнє абсолютне право на державність лише однієї мови – української, але й аксіоматичність цього факту.
 
3. Російськомовні українці – це здебільшого мимовільні жертви окупаційного московсько-радянського режиму, навернення яких можливе тільки у лоні питомої мови і культури. Натомість феномен національного самозаперечення породжує злих і нещасних політичних геростратів.
 
4. Вагомим чинником української мовної політики є найбільша етнічна меншина України – росіяни (17.3%), із чого випливає два основні напрями державної діяльности: а) етнічні росіяни, як і представники всіх інших меншин, зобов'язані володіти державною українською мовою, як володіють державною російською башкири, татари, чуваші, мордва тощо у Росії. Їхній спротив слід трактувати як загрозу українським інтересам; б) усі меншини, серед яких і російська, мають бути забезпечені правом реалізації своїх національних потреб, що не суперечать потребам титульної української нації і не загрожують цілісності та єдності держави.
 
5. Апелювання до Европейської хартії не має нічого спільного з обмеженням державного статусу мови титульної нації. Навіть навпаки, одне з положень хартії констатує: "…охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні шкодити офіційним мовам і необхідності вивчати їх". Крім того, основне призначення Хартії захищати загрожені мови, але не, зокрема мову-окупанта російську, як промовистий символ поневолення України.
 
Постійне зазіхання цієї орди на визначальну ознаку нації – українську мову – свідчить лише про одне: ці агресивні, аморальні чужинці, помножені на засимільованих хохлів-плебеїв, – ніколи не здолають незалежної Української держави – бо вона вічна у своєму прагненні бути вільною, а вони тимчасові як банальна хвороба постколоніялізму.    

Слово і діло

 

Коментарі