Переписування української історії московітом можна назвати найбільшим історичним злочином перед людством цивілізованого  світу.
КИШКІВНИКИ (закінчення, початок див. тут)
Історична суть у простому, бо все геніальне просте: Коли Московія ще навіть не ходила в лаптях, а в Русі-Україні розквітала європейська цивілізація, дикі московські племена охоплював жах заздрощів. Золотоординці, прибувши від юрт дикої Тартарії (Татарії)-Монголії, побачивши на території тодішньої Русі - України міста, а на їхніх площах - палаци, собори світового рівня, будинки, а по селах чисті, упорядковані  хати-мазанки епохи Трипілля, сприймали наш край, як   червоноармійці у ХХ сторіччі, коли увійшли в роки ІІ Світової війни на територію Третього рейху від Лейпцига до Берліну! Московські солдати і офіцери ХІХ сторіччя і червоноармійці й офіцери ХХ-го були шоковані європейською реальністю побуту, істинною культурою. Ті і ті навіть у казково-фантастастичному   сні не могли уявити, що так можуть жити люди в 19 і 20-му століттях у порівняні з відсталими московітами і представниками їхніх численних колоній. Яка паралель?!

   Адже саме таке трапилося із завойовниками нашої Русі і в 13-му сторіччі із золотоординцями, а яких окремим улусом (швидше по-сучасному кажучи - армією) московітів, котрі згодом зрадили ординців, відпачкувалися і видали себе за самостійний народ, який не має нічого спільного із Золотою ордою. Насправді за ментальністю представники Мокші (Москви) залишилися такими ж самими. Заздрісними і ненависними московітами. Вони за будь-яку ціни хотіли перебрати усю культуру європейської держави, яку у пізніші часи мандрівники так само (зокрема, Павло Алепський), як і самі московіти називали Україну другою  Елладою. Оспівували у своїх віршах. Пам’ятаєте:
 "Я знаю край, гдє всьо обільєм дишіт".
  Ось цей край загарбати, його історію, як і назву, приписати навіки собі. Корінне населення поставити на коліна. Освічених винищити у московських в’язницях, таборах на далеких засланнях. Знищити. Пристосуванців асимілювати. Усе загарбати і назвати це споконвічно їхнім. Почали із земель, а закінчили назвою країни, яку таки «завоювали». Не мечем, не шаблею, а брехнею, подаючи себе спочатку союзником, а згодом - «братом». Принаймні по лінії православ’я, яке, до речі, ми ж їм і нав’язали, змусивши відректися від шаманства і дикості. Просвітили і європозували. У кінцевій меті московіти учинили нечуваний у світі фальсифікат в історії. Перевернули все з ніг на голову. Народець, якому 900 років від роду, у 2147 році відмічатиме тільки своє тисячоліття у 2147 році (якщо не посоромиться» з ідеологічних міркувань) нині подають нащадками етрусків, котрі в 1 тисячолітті до нашої ери створили ще до римлян розвинену цивілізацію. Московіт крав, краде і крастиме і в майбутніх віках, якщо не прийде на "кругі своя" і не розвалиться так само і в майбутньому. Ментальність, як правило, не піддається ані змінам, ані видозмінам. Вона стабільна, як брехня і войовничість у московіта. Московіт прибирає до своїх рук все краще, що не так лежить (на його погляд) на цій Богом даній землі. Він краде все від європейського ківера до наполеонівської «треуголки» (трикутки).

 Нинішні колаборанти в Україні, представники 5-ї колони, точніше бездуховний національний сапієнс шлунково-кишкового тракту, як правило, народжуються під ідеологічним впливом Московії, яка усім поневоленим чи ще не поневоленим народам обіцяє «золоті гори». Насправді дарує як, правило, вічну мерзлоту несходимого Сибіру та в’язниці. Повне нівелювання традицій, релігії поневолених народів, їхньої культури, мови. З  усіх народів, поневолених Московією за останніх 900 років її існування, рідко хто виживає в обіймах «старшого брата». Усі поневолені поступово втрачають свою ідентичність, розмиваються у московському мовному морі, що розливається на території колишньої Золотої орди. Зупиняє їх, як і їхні далеких нащадків, що дійшли до кордону Європи, і сьогодні та ж Європа, географічний центр якої знаходить саме в Україні.

У двоногих українських квіслінгів вузькочолість проходить через шлунково-кишковий тракт. Якщо назвати таку розумову обмеженість, що граничить з ідеологічною шизофренією, на котру хворіють яскраво виражені шуфричу, ківи і їм подібні єлєни бондаренки, то їх образно можна назвати ще кишківниками. Ці двоногі які рефлексно відгукуються, наче павловський дослідний пес, на обіцяний фарш(їжу) на тарілці, і у них одразу відключається мозок, а в дію вступає шлунковий  сік, що активно виділяється і затуманює розум. Наситившись, вони повертаються до більш–менш нормального стану, а у деяких (наприклад, у нардепа Ківи, як зафіксовано в Інтернеті і на телебаченні) починається тваринний потяг та нестримність до протилежної собі статі. У кишківників це вважається за норму, як у Грабара, Бужанського, Дубінського й іншої «тварі, як пише  Святе письмо, по парі».

Десь років 5 тому відзначав свій черговий ювілей Горбачов. На прохання Макаревича і його однодумців заспівати пісню під гітару видатного музиканта Михайло Сергійович виконав три українські пісні. Поміж них - на слова Глібова «А молодість не вернеться».
Я цей приклад навів, щоб сказати нинішньому московіту і його квіслінгам-безбатченкам, що наш народ неможливо духовно знищити. Генна пам'ять проходить крізь ДНК людини. Вона вмирає тільки у худоби, до якої прирівнюються вище згадані яничари-кишківники. Московська півтисячолітня боротьба з українським народом, його українською мовою, що ведеться для повного знищення мови і народу – безперспективна! Переписування української історії московітом можна назвати найбільшим історичним злочином перед людством цивілізованого  світу. Вкрадена історична назва держави в українців – найбільший фальсифікат в нашій історії.

 Знищити пам'ять в одного із найбільших і найдревніших народів Європи русичів-українців - нечувана історична підлість «старшого брата». Все, що є краще в нашому світі, московіт краде і безцеремонно приписує собі. Щоб піти далі - Московія прибирає собі не лише назву Руси-України- Росія (1723), а й пробиває вікно в Європу на півночі і вікно на Південь, не тільки до Балтійського моря, а й до Чорного і Азовського морів. Московіт вчора, сьогодні і збирається завтра убити все, що українським звалося і зветься на нашій землі.

 Єдине чого не зміг і не зможе убити своїми Указами і нинішньою ворожою  ідеологією – це української пісні. Українську мову,як і  українські книжки, підручники, релігійну літературу, Москва спалювала не тільки на території України, а й у самій Московії. Усі її князі й імператори не могли тільки знищити українську народну пісню, що проривалася через історичні тумани і виходила на світло та лунала по всіх куточках не тільки  України, а й на теренах інших завойованих Московією різних земель, починаючи від Сибіру і кінчаючи прикордонням - до Вісли.

Переможець не міг змиритися з тим, що переможений має глибшу, благороднішу історію, сам по собі народ древніший. Столиця Русі Київ уже в 11 сторіччі, коли Московії не існувало ще й у зародку, прирівнювалася до таких міст, як Афіни, Рим, Стамбул... Париж і Лондон здавалися ще на той час у порівнянні з вище названими містами – містечками. У русичів своя культура, письмо, абетка, своя віра, своя культура, літописи, графіті на стінах соборів, що через віки увійдуть в каталоги світової спадщини – ЮНЕСКО. Все це неосвіченим, напівдиким московітом сприймалося з болістю у свідомості. Що це належить народу, який поневолений, а в переможця нічого не має і близько: ні літописів, ні книжок, ні міст, ні історії. У порівнянні це скидалося на загарбання бідняком багатого. Переможець стає раптово за рахунок переможеного багатієм, прибираючи в поневоленого все собі і оголошує сусідам, що то споконвіку його, його - розбійника і грабіжника, а не цього нещасного і тепер убого лайдака. Так повернулося рідне колесо історії проти  власника – русича-українця. Як усе його багатство, включаючи рідну землю, пограбовано і привласнено завойовником. Залишилося тільки витравити з пам’яті те, що колись належало українцям. Спалюються і знищуються книги, літописи, підручники. Забороняється мова - перша ознака самостійного і древнього народу. Вбивається усе… Окрім пісні… Української пісні, як душі, котру не можна знищити. Вона літає в повітрі разом з ненаписаними, але створеними словами. Вони невмирущі, як народ, який їх створив. Ось чому і ось звідки стає стільки ненависті до всього поневоленого більш освіченого і культурного народу, аніж дикий завойовник, який все хоче приписати собі, але заважає…мова. Великий Гоголь розумів це і саме по піснях України, як усних літописах, хотів писати історію Русі. Єдиної. Київської. Отже, української. Бо іншої Русі не існувало.

   Я пишу цю статтю з неприхованою неприязню (якщо не вжити міцніше слово) до колаборантів, представників «русскаго міра» в Одесі, Миколаєві, які мріють про московський чобіт, щоб він перетворив Південну Пальміру, як донецьке летовище імені Прокоф'єва у згарище, а сам Донецьк - у фізичне і моральне безводдя, бо ні один, ні другий, ні третій не отримали у нашій, а для них уже не своїй землі рівня життя «русскаго міра», який панує у Москві чи Санкт-Петербурзі, а панує у в ЕРеФії, в її глибинці, де московіти не мають газу і зводять кінці з кінцями.

 Я хочу в цій статті подарувати хоч абзац любові до продавщиці з Одеси, яка отримала, як і я сьогодні, український письменник, писати рідною мовою, котру в останні роки існування «Союзу нєрушімого» мали перетворити в єдину мову в московській обгортці. Я щасливий, що дочекався цього дня і я щасливий, що слова Любові можу послати тій одеситці і витерти їй сльози від образ промосковського хама, що завітав в українську крамницю і, як властиво, нахабі і загарбнику, тут же насвинячив. Я не хочу, щоб в українській Одесі повторився день «2 травня 2014 року», коли промосковські провокатори і зрадники українського народу вийшли на Куликове поле, щоб принести і в мою Одесу «русскій мір» на чолі з продажним нардепом України Олегом Царьовим. Я не хочу, щоб на Грецькій вулиці і Грецькій площі знову гинули люди. Я не хочу, щоб через таких провокаторів, який розписався в книзі скарг в одеському супермаркеті, знову мої рідні одесити стали жертвами пожежі в Будинку профспілок. Я не хочу, щоб у центрі Одеси, біля парку імені Шевченка сотні людей виходили на чергові «Марші українського порядку», і від себе додам» - чергового спротиву українців проти московських загарбників, бо я хочу миру на своїй і не своїй землі. Як хоче цього кожен з моїх українців, які мріють про мир і спокій на нашій, мирній землі, яка ніколи нікого не загарбувала, а тільки захищалася від загарбників, як нині від чергового московського міра», а отже – від ярма.
 А їм колаборантам і провокаторам, безбатченкам і шлункоїдам так хочеться знову руїн і крові на Куликовому полі та вулицях і площах Одеси. Їм хочеться вогню, який запалює жорстокий, немилосердний «руССкій мір» мало не в усьому світі, де він піднімає чорнобілий кривавий «бісик», під яким ходили проти свого народу зрадник Власов і генерал Краснов. А тепер під ним воює Путін на всіх можливих і неможливих точках планети, приносячи туди сльози, кров, смерті на кінчику своїх багнетів і  смертоносних ракет. На цьому я завершую свою статтю: пропозицією секретаря НРБО Олексія Данілова:
«На превеликий жаль, за 30 років ми не визначили українську мову як первинну фундаментальну мову нашої незалежності. І друге питання – на превеликий жаль, ми за 30 років не збагнули важливість… англійської мови, яка має бути обов’язково другою мовою в країні для того, щоб ми з вами були убезпечені від тих атак, від яких ми сьогодні потерпаємо від Російської Федерації. Знання молоддю англійської мови є запорукою незалежності нашої держави. Англійська мова має бути використовувана з дитячого садочка, в школі. Україна може захистити себе від «русскаго міра», активно запроваджуючи  другу англійську мову».
 І під цією пропозицією підписуюся. Бо це єдина правильна стратегічна концепція державного значення!!!
                                                   
Олег Чорногуз, письменник

P.S. То вже народжувалось в головах загарбників: Московська Русь, ще якась там Русь, яка не мала нічого спільного з мовою. Тією мовою, якою розмовляли на Русі, як відповідав московський професор своїм студентам - Василь Ключевський. От саме її і потрібно було знищити. Саме це завдання стоїть і нині перед «Русскім міром». Не буде мови, не буде нації. Не буде нації, не буде народу, не буде народу, не буде його території. Території України. Ось де підвалина усієї кремлівської ідеології. Ось чому  продаються кремлю шуфричі, медведчукки, мірошники, коти, скачки й інша безнаціональна потороча...  
То був Грабунок сторіч. Нечуваний фальсифікат в історії. У такий спосіб вмирали народи на всіх завойованих територіях під мечем і вогнем загарбників. Так умирали інки і народи майя. Народ сучасної Румуні – даки, яких захопили римляни і залишили у спадок колишнім дакійкам мову римлян. Чоловіки було винищено. Так завойовують і нині московіти білорусів. На повну нівеляцію, знищення мови і в перспективі знищення цього народу, вливаючи його в один інтернаціональний казан поневолених народів войовничим і вічно воюючим плем’ям по імені московіт! І настає істина: вмирає мова, помирає народ. Народ і його територія зникає з усіх всесвітніх географічних карт. Щезає з карт, щезає з історії. Тільки, на щастя, не український. Він навіть майже фізично знищений живе у… пісні. У приказках, поговірках, прислів’ях, традиціях, веснянках, щедрівках, народних  усмішках. У своєму духовному багатстві, з яким не порівняється ні в яких рамках імперське. Конкретніше - московське. Наше слово в усі віки і на всі кутки імперії проривається як пісня. І тоді ідеологія  імперії, особливо московської, вдається до останнього - приниження цього народу. Могли знищити мову, не могли знищити українську пісню. Ні валуєвські жандармські Укази, ні інші, в яких стверджувалося на всю імперію, що української мови, не було, нема і не буде. І навіть коли численні Укази (а їх було понад 60) не допомогли Імперії в невмирущості української пісні і слова, у хід пішло приниження - це мова про селян. Найнижчого нібито, рабського прошарку в суспільстві. Мова рабів: затурканих, забитих, забутих, малоосвічених або зовсім неосвічених, безграмотних. Мовляв, на цій мові не може народитися ніякий прогрес: ні в церкві, ні в армії, ні в науці, ні в техніці. Це мова анекдотів і насмішок, кривлянь та блазнювання. Так завойовували дикі  московіти цивілізовану Україну, закопуючи живим український інтелект, разом зі знищенням корінних народів Сибіру, які були загарбані ще до прибуття туди поневолених українців, що згодом перетворили той край місцями у квітучий.
 У завойованих народів сучасні варвари Кремля, як і нинішні московіти, до своїх злодійських рук прибирали все: історію, собори, церкви, історичні пам’ятки, пам’ятники, будови, учбові заклади і обов'язково мову. Убивши мову, вбивають і народ. Народ без історії і мови уже не народ. Суцільне  безпам'ятство. Кожний безмовний народ помирає разом зі своєю історією. Тільки не український.
 Саме це найбільше і найболючіше питання невмирущості українського народу спалює брехливу московську душу, яка не може няким історичним сарафаном прикрити своєї голизни та історичної крадіжки. Саме тому нині кидається стільки коштів на  агентуру Москви: мадведчуків, шуфричів, бойків, ків й іншої  антиукраїнської погані. Одним дарують газові труби, іншим украдені в українського народу, курорти, концерни, рентабельні заводи, фабрики, шахти.
 Навіть такі людці, шо носять прізвища великого Кобзаря - Шевченка, на догоду вічним гнобителям народів-сусідів, угідливо штопають. Захищають у своєму домі московську мову, щоб вислужитися. Щоб у випадку чого запросити сюди русскій мір і перетворити знову Україну в колонію, і назвавжди покінчити з нами, українцями за допомогою перевертнів і безбатченків, що носять ордена синів Московії, які вручає сам імператор - маленький путін (не за зростом, а за всепланетарною підлістю і всесвітньою брехнею). 

Коментарі