Черговий випуск часопису "Білий Берег" (№6) присвячений 60-річчю творчої діяльності Є.М. Дударя, відомого українського письменника-гумориста й сатирика
Основна частина матеріалів - текст щоденникових нотаток письменника та його відповіді на анкету.
В інших частинах випуску розміщені статті, які розкривають життєвий і творчий шлях ювіляра. Наводиться вибране із крилатих висловів - Дударизмів і Люстратицизмів. Із музейних архівів додається історичний матеріал про село Озерну, малу батьківщину Євгена Дударя. А ще - багато світлин від добродія Євгена (архівна річ)….

Про часопис "Білий Берег", №6, про "Нотатки від Дударя" сам Євген Михайлович висловився так: "Ви започаткували оте незвичайне поєднання періодичного й авторського видання".

Справді, зібрано достойний матеріал у пошанівок багатолітній творчій діяльності славного українця. Співпраця результативна. Першодрук частини Нотаток розкривають «Зарубки часу», які автор веде здавна. У його приватному архіві зберігаються понад чотири десятки записних книжечок, якими дуже дорожить. Це, як він висловився, - його життя, щось більше, ніж творчість. Сам розшифрував і маємо у відкритій публікації. Подані тексти охоплюють період з 25-го травня 1983 року – по 09-те січня 1992 рік. І на сторінках книжки розміщено зі ст.57 по ст. 268 із 450 сторінок в цілому.

Ось як назавжди передано завершення 1991 року. Маємо 30-ту річницю відновлення Незалежності України, а ці думки є ще більше стверджувальними:
«Вівторок, 31 грудня 1991 року. Київ. Минає рік,який увійде в історію України і в історію світу. Рік, який приніс Україні волю, рік, який вкоротив вік імперії зла. Українцям цей рік дав дуже багато: 24 серпня показало, що і в парламенті є щось здорове. 1-го грудня доказало, що й народ прокинувся із летаргічного сну.
Що дасть новий рік Україні? Хочу, щоб дав «свій розум», аби лагодити із сусідами далекими і близькими. Свою армію, аби захищатися від сусідів. Свій хліб, щоб не залежати від сусідів.
Світ визнає Україну. І це прекрасно. Але треба, щоб у першу чергу Україна визнала сама себе. Усвідомила, що вона держава – рівна серед рівних, а не чиясь прислужниця…»

Євген Дудар про книжку (часопис "БІЛИЙ БЕРЕГ" ч.6):
Перше враження пригадало мені епізод з мого сценічного життя. Під час виступу в Палаці культури "УКРАЇНА" на сцену вибігла дівчина, вручила мені три червоні троянди, я потягнувся до її чарівного личка, аба за звичною вдячністю, поцілувати у ліве вушко.Вона ж звадливими устами перепинила мій ентузіазм. А коли я гідно викона свій лицарський обов"язок - обнявши її ніжно й продуктивно поцілувавши, вона схвильовано сказала: " Господи! Так приємно, що аж невдобно!"... Чотирьохтисячна аудиторія нагородила нас щирим сміхом і бурхливими оплесками.
Ви, Богдане (Богдан Макогін, директор історико-краєзнавчого музею "Зборівська битва", - Ред.), з паном професором Володимиром Шевчуком зробили титанічну роботу. Не лише в утвердженні мого художнього слова. Ви започаткували оте незвичайне поєднання періодичного й авторського видання. І я буду щасливим побачити якесь інше число часопису з єднанням із іншим автором.

Зі щирою повагою Ваш Євген ДУДАР

Подаємо деякі актуальні думки сатирика з його памфлету  
“РОЗБУДОВА ДЕРЖАВИ”, ШАРЛАТАНИ Й ПУТАНИ:

Н Е Р О З У М Н І  П Р И Н Ц И П И  Т А К І  Ж  Ш К І Д Л И В І,  Я К  І  Д У Р Н І  В Ч И Н К И

Читачу! Уяви собі картину: кровожадний, ненаситний П І Т О Н звертається з листом до наївних кроликів. Брехослівно оповідає їм, як він усе життя «боровся за життя і волю їхніх
предків.» Обурюється, що «невдячні нащадки» не хочуть із ним єднатися. Мовляв, «ми ж – рідні. Еволюційно походимо з однієї колиски. А « чорні» сили» нас розлучили»... Й закликає отямитися. Й глянути в його «ДРУЖНІ ОЧІ»... Отже тим, хто дуже затужив за цими «дружніми очима», пропоную памфлет, написаний ще понад десять років тому.

“РОЗБУДОВА ДЕРЖАВИ”, ШАРЛАТАНИ Й ПУТАНИ
Спроба сатиричного трактату

Не бійтеся ворога, який прагне завоювати Вашу землю.
Готуйтеся достойно її захистити. Остерігайтеся «патріота» цієї землі, що постійно прагне бути завойованим.

1. До питання про питання.
За часів совкової імперії актуальним був лозунг: “Смерть міжнародному імперіалізмові!” Конкретні комуно-кадебістські “гуманісти” таврували якийсь імперіалізм міжнародний. Ніби у світі існувала міжнародна імперія. І жорстоко загарбувала міжнародні народи. А благородні імпер-совки постійно ці народи “визволяли”.
Совкова імперія-визволителька тріснула. Розсипалася. Але... не здохла.
Відцентрова сила відкинула колишні “радянські республіки” від злоякісного центру. Та пагубні метастази зосталися. Як у самому “центрі”, так і в тих молодих державах, що ніби стали незалежними...
Про ці бацили українського суспільства, їх кровний зв'язок з амбітною імперською пухлиною вчорашнього центру, піде мова у цьому своєрідному трактаті.

2. Витоки.
На водовороті історії, як і на звичайному річковому водовороті, зверху плаває переважно сміття. Істина
“Всеросійський Буратіно”, як «ніжно» називають сусіди Путіна, свого часу чаркуючи з Президентом США Бушем, черговий раз плюнув у наш город. Мовляв, Україна - не держава... І ніколи державою не була...
Достойний нащадок Валуєва, Сталіна та “Залізного Фелікса” ще раз довів, що в Росії “царі” міняються, а мізки ніби їм пересаджують від попереднього всеімперського трупа. Та й апетити в них ніби переповзають з утроби в утробу. Й совість у кожного з них атрофована...
Життєвий досвід показує, що з дурнем і підляком сперечатися не варто. Бо підляк для своєї “правоти” використає ще десятки інших підляків... І з білого зроблять чорне. А дурня ніколи нічим не переконаєш . Бо дурість, як і брехня, безмежна.
Та попри усе, є і с т и н а. Вона потрібна порядним і розумним. На усіх континентах, в усіх державах.
“Між росіянами є найбільше таких, які мали - і ще мають - дуже примітивний підхід у стосунках з Україною...”- це слова англійського вченого Ланселота Лавтона. Сказані ще 1939 року, у Лондоні. На засіданні Близько- і Середньосхідного товариства. В промові: “Україна - найбільша проблема Європи”. До цієї праці ще повернемося. Не для того, аби просвіщати дурнів, чи закликати до чеснот підляків. А для того, щоб показати ще не збоченим українцям, звідкіля ростуть ноги наших бід, і до чого маємо прикласти рук. І таки добре прикласти...

“...Можна довести, що упродовж трьох окремих періодів Українська держава існувала, - стверджує Ланселот Лавтон. - Перший з них - від дев'ятого до тринадцятого століття. Упродовж цих понад триста років на території, знаній сьогодні, як Україна, існувала потужна й культурна держава, одна з найпередовіших у Європі. Держава під назвою Русь була Україною, а її столицею був Київ. Хоч її зв'язки з північчю були різні, росіяни говорять, що вона була тотожною з Росією, тобто з нацією, яка заіснувала кілька століть пізніше. Внаслідок цього вони присвоїли собі її територію, її народ, її героїв, її святих, її культуру і все її майно. А проте їх власний історик Ключевський признає, що населення тих двох районів “...складалося з двох окремих етнічних груп...» Насправді , Московія була ученицею України і завчила від неї все, що тільки знала. Але від хвилини анексії (Переяславської зради - Є.Д.) України і зміни своєї назви на “Росія”, вона навмисне намагалася спихати Україну на задній план і гальмувати її розвиток... Заборонено було вживання української мови в школах і в наукових та історичних працях. Не тільки все можливе було зроблено. Щоб витиснути й ліквідувати українську мову, але й знищити національну свідомість, що насамперед виявляється в мові...”
Та що там нащадкам Валуєвих до тверджень чужих чи своїх істориків. А чи до істини. В них логіка імперського хама: “Не было, нет и быть не может…» Не було - значить, ніхто нічого не крав. Нема - значить, нема з ким рахуватися. А бути не може – бо ми цього не хочемо... “Демократизацією” хохлів доросійщимо. Інформагресією мізки їм перекрутимо, іуд за іудин гріш купимо. Світові начіпляємо на вуха локшини про “насильственную украинизацию”, “разгул национализма”... А не буде в
Україні свідомого українця – не буде й держави Україна... Будуть регіони “Русского государства”... Того “государства”, яке з часу свого заснування у тридцять шість разів збільшило території за рахунок територій інших народів...

Отже, “каким он был, таким остался»… Бо хоч форма його, нашого “старшого "родича”, трохи приєвропеїлася, нутро його зосталося ще дрімучо диким... А нещодавні події на Кавказі довели, що й - жадним чужої крові і чужих територій...
Та повернемося у свій город... Поглянемо на свій народ.
Є у ньому така “прослойка”, як “п'ята колона”.
“П'ята колона”, мабуть, є у кожній державі. Так побудований світ. Можливо, й так побудований Усесвіт. Може й там, точиться постійна боротьба - то за якесь “двуязичіє”, то за “ісконно”...чийсь Севастополь, Тузлу, чи інший клаптик ... Може, й там якимось істотам постійно не вистачає “жізнєнно-важних тєрріторій”... Може, й там є такі, що скрізь мають свої “інтєрєси”, скрізь хочуть верховодити... Тому й скрізь розводять паразитів – п”ятиколонників...
Але кожна держава - це сад. Великий суспільний сад. У першу чергу про нього мають дбати ті, кому цей сад належить. Наш, український сад, на прекрасній, Богом даній українській землі, під лагідним українським небом, належить нам у к р а ї н ц я м. Це за Господніми веліннями, за законами цивілізації. Але...
За дикунськими законами у кожен сад може залізти будь-який троглодит, будь-чия свиня, чи інша худобина- напастися, попідривати коріння, поламати гілля, напаскудити...
Теоретично кожна свиня є свиня. Практично - кожна свиня прив'язана до конкретного господаря і до конкретного свинства.
Давайте детальніше проаналізуємо, хто підриває коріння нашого саду.
Хто і як у ньому господарює...

3. Коріння і насіння.
У світі зараз - пандемія свинячого грипу. В Україні - епідемія свинячого патріотизму. Хвороба ця дуже важка. І спадкова. У початковій стадії перший симптом- нестримна тяга до корита. В процесі коритного періоду відбувається мутація організму. Міняється група крові – будь-яка з чотирьох груп крові, що властиві нормальній людині, перетворюються на “п'яту РБ». Кров раба. Спочатку - це раб корита. Ніби звичайний обиватель. Такий собі пристосовницький хрунь. Який на потребу чинити якусь громадську працю, питає: “Чому я, а не хтось?” А при розподілі якоїсь вигоди обурюється: “Чому хтось, а не я?” У процесі мутації звичайний хрунь перетворюється в агресивного безпардонного наглого хряка. Який своїм довгим рилом перепаскуджує пласти людського духовного довкілля. А у третій, кінцевій стадії набуває подоби та властивості вовкулаки... І, керований чорними силами, нищить самих людей... Людей того роду, що нагадують йому період, у якому він також ще був людиною...
Хвороба ця найстрашніша у третій стадії. Тоді вона передається у спадок. Нащадкам. Саме через рабську кров. Гнилу і заразну. Прокляту кров.
Кілька століть бездержавності, окупації наших земель то тим, то іншим “визволителем,” зробили свою чорну справу. Рабів наплодилося. Кожен окупант проводив селекцію. Кожна окупаційна чума викошувала лицарів,
сприяла розплодженню рабської продажної твані. Що повзала перед окупантами на череві, вислужувалася, прислуговувала, допомагала і фізично, і духовно нищити свій же люд... Тепер же, коли ми ніби вирвалися на волю, останній, найтриваліший, і найпідступніший окупант нашої землі, який кров”ю нашого народу на його спині виписував свою загарбницьку історію, репетує: “Нєльзя мєнять історию!..” І ота, відселекціована ним, рабська твань, що пішла ніби й від українського коріння, репетує йому в унісон. Характерно, що раб не має іншої ідеології, окрім холуйської, хамської. “Раб, у которого слюнки текут, когда он восхваляет свое рабское положение, есть холуй, хам...” ( В. Лєнін). Отже, українські скоробагатьки, а
люмпен-пролетарі розумом і совістю, які ніяк не можуть розпрощатися із “братською” удавкою на шиї, такі ж холуї і хами, як і “вічні пролетарі” – комуністи...

4. Солодкий дурман чортополоху і гіркі реалії.
Біда від раба не лише в тому, що він сам раб. Що гнила рабська кров продовжує наплоджувати нові покоління рабів. Біда в тому, що він є переносником гидотного “зловонія” брехні і наклепів, які народжуються у спецлабораторіях реального чи потенційного окупанта. Отже, за теорією і історією цього ж окупанта - він чужий “лазутчик” у своїй державі, “враг народа” серед свого народу. Прислухайтеся уважно до тих, хто постійно, чи методично мусує тему “раскола Украины на запад и восток”. Пригляньтеся до облич депутатів Верховної Ради ніби й незалежної України, які при слові “Галичина” чорніють від ненависті. Губи у них, як у Гітлера, перекошують спазми. Замість приймати державотворчі закони, вони вправляються у тавруванні “украінского фашізма”, “націоналізма”, “бендєровщини”... Задумайтеся, чому депутат Верховної Ради ніби й незалежної держави Україна, голова якоїсь там тимчасової комісії, звітує перед Держдумою держави Росія про виконану ним роботу?.. Чого ті ж депутати приймають постанови про святкування ювілеїв комсомолу, стахановщини? Чому місцеві чинодрали, матюковських зразків безкарно проводять “свята” наруги над нашою історією?..
Ви чекаєте від них розбудови незалежної України?

Якось на черговому засіданні Верховної Ради пролунало чергове рабське “шоу” одного депутата-регіонала від Криму. Він продемонстрував свою “ерудицію” тим, що “прочітал кніжку, ізданную в Росії, в которой ідет рєчь о том, что нє русскіє дєлалі голодомор в Украіне, а самі украінци”... Мовляв, ось кому треба вірити, а не “галіційскім
націоналістічєскім історікам, “ які стараються розсварити “два братскіх народа”...
Риторика кожного раба завжди кардинально полярна. Коли він згадує свого хазяїна, то захлинається від клятв у відданості йому. То клянеться у “братстві” із ним, то закликає усіх повертатися до нього “ліцом”... Хазяїн постійно “задом”, а раб безупинно “ліцом”...
Коли ж раб говорить про те, що не подобається хазяїнові, він перетворюється на оскаженілого собаку...
Отже, очевидно саме тому, при згадці оратором Галичини, в нього почався синдром шакалячого сказу, наступили уявні галюцинації і він безцеремонно брехав. І про істориків-галичан і про українських істориків взагалі.
Але... народи голодомору не робили. Робили партійні і державні чиновники. З Москви командували, в Києві команди виконували. А гвардія “сволочі” на місцях, тієї холуйської, рабської крові, пила кров з народу і брала “зустрічні плани”... Тепер їхні нащадки, прикриваючись мандатами депутатів Верховної Ради України і недоторканністю, допомагають Москві витолочити духовну ниву України, організувати мовний голодомор, посіяти зневіру у самих себе, недовіру до тих, хто ще зберіг українську душу...
Лякають обивателя “украінскім націоналізмом”, не відаючи його суті, і “украінскім фашізмом”, якого по суті не було і нема.

Виникає питання: для чого отакі публічні шоу-брехи? Звісно, не лише для того, аби баламутити свідомість простолюдина заяложеними лякалками, знятими із запліснявілих полиць кадебістських арсеналів компри. Хоч ця брудна складова диверсійного процесу грає не останню роль в отруєнні людської свідомості. Але український холуй московського сатрапа активно включився у процес вибілювання історії “Вєлікого Отєчєства”... Бо ж гітлерівський фашизм мав коріння у “землях русскіх”... Братання комунізму з фашизмом починалося ще “на зарє”... На “Русско-балтийском заводе» у Філях робили “Юнкерси”, які потім бомбили й міста України. Авіаційна школа у Ліпецьку готувала німецьких льотчиків, які в роки Другої світової війни складали ядро люфтваффе. У Казані була організована бронетанкова школа рейхсвера, законспірована під “Об'єкт Кама”. На початку тридцятих очолював школу полковник Й. Харпе (у 1945 р. —генерал –полковник вермахту)... Була організована школа хімічної війни – законспірована під “об'єкт Томка”. Керував цим “підприємством” доктор Людвіг фон Зіхерер. Тут проходили вишкіл з підвищення кваліфікації німецькі лікарі, біологи-токсикологи, хіміки, піротехніки, метеорологи, артилеристи. Вони визначали ефективність отруйних речовин в різних умовах. Отже газові камери Освєнціма, Дахау, інших фашистських концтаборів, які винищили сотні тисяч людей з усієї Європи, також беруть початок з Радянського Союзу... До речі, ці факти подають не “галічанскіє”, а російські вчені. Прочитати б холуям нашим хоча книжку науковця з Ермітажу Юлії Кантор: “ЗАКЛЯТАЯ ДРУЖБА”— секретное сотрудничество СССР и Германии”...

І чи не для того, аби відвернути увагу наївного обивателя від сучасних фашистських методів нашого сусіда, репетують про фашизм у Грузії, в Україні?... Чи не для того, після відвідування Путіним Німеччини і вручення йому там якогось ордена (мабуть, за шпигунську діяльність?) знову підняли справу ніби-то охоронця концтабору Дем'янюка? Якого свого часу ізраїльський суд виправдав...
Здавалося б чого, “грязь Москви” так активізувалася в Україні? Назрівають вибори Президента? Ющенка, не угодного Москві, не вдалося знищити фізично. То роками, брудними язиками й руками намагаються
нейтралізувати його морально. А раптом вдасться обкрутити наївного довірливого українця про третє пришестя “сильної руки” того, хто ще вчора безпомічно падав від гнилого яйця? Або ж “поставити на престол” новоспечену “Мнішек”...
Трохи так, але й далеко не тільки так.
При Президентові Росії створена “Комиссия по противодействию попыткам фальсификации истории в ущерб интересам России”.... Комісія ще не дуже розкомісіювалася, а українські холуї вже раді старатися... Їм би, окрім прочитаної однієї книжки, прочитати ще хоча б статтю сучасного відомого російського історика Юрія Афанасьєва: “Я хотел бы увидеть Россию расколдованной”...

В розділі “Нацизм в борьбе с нацизмом“ історик пише: “Наша власть обретает новое качество – русский нацизм на основе своеобразия русской власти, этатизма и державности. А тепер – самое главное: обретает его не на основе своеобразия как такового, а на основе таких трех китов нашей русскости в трактовке именно путинистов. Пред’явить самим себе и всему миру русское сообщество и нашу территорию как особую священную реальность – “мировую душу “, а государственную власть как “душу России”, позиционировать себя на основе такого своеобразия в качестве субьекта глобального сообщества и претендовать на особую в нем роль —
все это требует, конечно, и соответствующего исторического обоснования”...

У тій же статті в розділі “Единственно верная фальсификация” історик продовжує: “Смысл всех более или менее значимых событий и явлений в нашей истории – идет ли речь о Киевской Руси или о Великой Отечественной войне, – принципиально искажен. Еще один, важнейший пример – как раз из Второй мировой войны. Многие так и не постигли смысла ни ее причин и начала, ни ее окончания и итогов. Советский Союз вступил в нее 17 сентября 1939 года на стороне Гитлера. И Советский Союз воевал на стороне нацистской германии до 22 июня 1941 года, потому она и Великая Отечественная, а не Вторая мировая. А окончание войны? Все усвоили, что мы освободили Родину, но за пределами сознания остается, что результатом войны стали раздел мира на зоны влияния и порабощение Советским Союзом половины Европы. Все знают, что для советских людей война закончилась освобождением, триумфом, Великой Победой, но многим все еще трудно осознать, что она закончилась и еще большим ужесточением сталинизма, и еще большим закрепощением все тех же самих советских людей.
Думская инициатива о создании трибунала “по борьбе с нацистами” направлена как раз на то, чтобы подобный “негатив” о войне не сделался достоянием массового сознания”...
Це пише відомий російський історик, доктор історичних наук, професор, засновник Російського державного гуманітарного університету, а не “галіцкій історік”... Пише для того, аби люди читали, прозрівали, розумнішали. Йому болить майбутнє Росії, як українцеві болить майбутнє України. У к р а ї н ц е в і, а не прислузі чужих “сортіров”, рабові чужинецького посіпаки... Чи нащадкові насланого до нас інородного сатрапа. Бо “...Сталин кроил карту страны в расчете на то, что если где-то появится враг, его можно будет убить изнутри...” Тому у республіки “...приезжали специалисты «из центра»; русских оказывалось в некоторых союзных республиках до 50%… Такую силу всегда можно использовать: если что-то случится, мы убьем врага первобытным способом — расчленим, растащим его по кускам. Вот вам и Абхазия с Осетией – Грузию уже расчленили. То же самое – «в газовой войне» с Киевом: если овладеть системой газопроводов и прочей ее инфраструктурой, не будет Украины…»

Отже не дивно, що « …Все нынешнее «исторические» указы и проекты власти для того, чтобы нашу принципиально фальсифицированную историю сохранить именно в том искаженном виде, в котором она сейчас жива в сознании российского большинства..»
Це пише чесний російський історик. Але дивно, що “проекти” цієї, сучасної російської влади пропагують і впроваджують у життя деякі “розбудовники” Української держави, чи не в усіх гілках влади... Отже, на владних деревах нашого державного саду завелася пагубна омела. Робіть висновки, “садоводи “! Поки вам не прислали на “освободітєльних” танках “спеціалістов” із Москви. Прикриваючись “ жізнєнно-важнимі інтєресамі Росії, вони витолочать український сад остаточно... Роби висновки і ти, громадянине незалежно- ще дуже залежної України. Якщо хочеш жити вільною, шанованою людиною у вільній і шанованій світом державі, а не вічним асенізатором на смітнику знахабнілого імперського сусідського сатрапа...

Роби висновки й ти, розбурханий кризою Старий і Новий Світе... І ти, Великий Світе Східний.. “Україна – найбільша проблема Європи”. Це було не лише у 1939 році. У 1919-му ви нас не чули. У 1939 забули... Потім тремтіли від хвилювань, спостерігаючи, як “Уганда з атомною бомбою” (так називали СРСР) розповзається світом... Сьогодні Україна – найбільша проблема цивілізованого світу... З неї може розпочатися Велике Відродження. З неї може початися остаточний занепад. Кількасотлітнє ярмо продукувало не лише раба і холуя. Воно вчило виживати, боротися. Виховувало Лицаря, який ніколи не підкориться насильству. Але закони світової цивілізації дуже хиткі і не прогнозовані.
Один необережний порух в одній “точці” може викликати ланцюгову реакцію по усій земній кульці. Тим більше, коли (хай вибачить мені Уганда справжня) умовна “Уганда” зосталася ще на старому рівні. Лише з новою бомбою. І з новими амбіціями своїх “національних інтєрєсов” на чужих територіях...

5. Замість пострикриптуму.
Україні не потрібні якісь виняткові стосунки із будь-якими державами. Україні не потрібні особливі стосунки і з Росією. “Братерство” вже було. Чотириста років. Нам потрібні звичайні, добросусідські взаємини. Якщо “ліцом”, то до “ліца”, а не до “заду”. Хоча б такі сусідські стосунки, як у Росії з Фінляндією… Але для цього, очевидно, уздовж наших спільних кордонів треба створити своєрідну лінію Маннергейма. На той час, поки з багатьох керівних голів нашого сусіда не вивітриться імперський чад...
Щодо своїх прислужників чужого сатрапа, то настав час робити велику люстрацію і... своєрідну маленьку “кастрацію”. Аби не плюгавили майбутнього роду нашого народу...
Заувага автора: написав я цю річ 19 червня 2009 року. Сьогодні – січень 2022 року. Що змінилося, крім « слуг народу»??? Правда, часто не зрозуміло: хто їх винаймав? Чим і кому вони служать? І  я к о м у  н а р о д у???

Коментарі