Він має стати нарешті сучасним представницьким центром країни
Український Дім — це наш дім, кожного українця, тож логічно, що Дім має служити його господарям, усім нам.
Що Український Дім — це символ, а неповага до нього є проявом відсутності самоповаги кожного з нас.
Уже другий рік дивуємося виявленню нерозуміння вагомості бренду Український Дім, яка уже має симптоматичний характер та створює постійну необхідність наполегливо доводити очевидні речі. Що Український Дім може і має служити суспільству відповідно до свого призначення, що він має стати нарешті сучасним представницьким центром країни, який об’єднуватиме навколо нових прогресивних ідей та ініціатив. Що він є унікальною установою з винятковим функціоналом, який гріх не використовувати тут і зараз.

Український Дім. Будинок чи бренд?
Український Дім у Вашингтоні, Український Дім у Давосі. Український Дім у Києві.

Яка ж відмінність між національним центром і закордонними організаціями? Які функції й значення Українського Дому тут і зараз? У чому суть і потенціал цього бренду? Відповіді на ці питання доволі розлогі й потребують часу, тож поки що кілька роздумів.

Усіх нас — людей, залучених до процесу зміцнення даного бренду, — дивує, коли, наприклад, у планах щодо розміщення майбутнього музею сучасного мистецтва, розмова про УД йде виключно у контексті будівлі. Як добре зробити тут новий музей. Або ж будинок музики, або представництво певної галузі. З такими ідеями стикаємося ледь не щодня.

І обов’язково лунає заїжджений аргумент не на користь УД — щодо проведення тут у минулому промислових ярмарків, які відбувалися задля виживання підприємства, що багато років, до самої пандемії, здійснювало діяльність на умовах повного госпрозрахунку.

Ярмарки, як і інші невідповідні заходи, вже два роки не відбуваються, а Український Дім почав працювати як заклад культури та реалізовувати немало важливих проєктів та програм. Має хороші плани, які публікуємо у відкритих джерелах.

Тож чому ж спадає на думку, що невідповідна сутності робота установи у минулому є підставою нівелювання або навіть знищення даного бренду? Чому вона не стає стимулом для змін, для усвідомлення необхідності сутнісної трансформації установи, що має зберегти усе цінне і разом з тим осучаснити та оздоровити існуючу систему? Знищити унікальну установу символічного значення і потім знову винаходити колесо, усвідомлюючи створену власними руками порожнечу в ніші, призначення якої сьогодні надактуальне — тонкою ниткою об’єднувати наявні ідентичності та створювати нові точки єднання? Це нонсенс, так само як нонсенсом є використання архітектурно унікальної будівлі для проведення горезвісних ярмарків.

Але. Нам же не спадає на думку закривати музеї, які сьогодні працюють у застарілому форматі, і використовувати їх приміщення для втілення нових ідей. А говоримо ми у таких випадках виключно про необхідність розвитку й осучаснення таких установ, усвідомлюючи їх цінність. Адже будувати нове на власноруч створених руїнах — не цивілізовано. Чи не так?
То чому український, потужний, представницький, об'єднавчий, патріотичний бренд Український Дім, що має фантастичний потенціал у сучасних реаліях, бачиться ледь не розмінною монетою?

Півроку тому у моїй колонці в Українській правді «Зруйнувати не можна врятувати. Вірус безпам'ятства» я розповідала про непрості виклики, з якими стикнулася на початку роботи наша команда, та їх причини, адже наявна ситуація в УД, коли поряд могли роками співіснувати взаємовиключні за змістом речі, не мала нічого спільного з будь-якою логікою, а у певних речах — була кричуще абсурдною, але водночас наче непомітною для усіх.

За цей час багато змінилося.

Розуміючи, що революційні зміни бувають болісними, а їх вогонь з’їдає на шляху як негативне, так і ті тонкі важливі сенси, які варто зберегти, ми стали на шлях наполегливої, але толерантної та м’якої сили, яка є стратегічно доречнішою та більш відповідною часу. Бути відкритими, аргументувати, переконувати, доводити.

За ці два роки перезавантаження інституції нам вдалося отримати державне фінансування, хоча поки що у недостатньому обсязі, але все ж цей крок став важливою перемогою в історії Українського Дому. Вдалося довести необхідність термінової реконструкції будівлі та отримати кошти на її продовження. Відновити діяльність після вимушеної зупинки у доволі непростих умовах та залучити до спільної роботи лідерів різних сфер.

А головне — нам вдалося частково змінити кут погляду на УД та ставлення до національного центру та його потенціалу. Адже у розв’язанні всіх наших проблем разом з нами були Державне управління справами та Офіс Президента, не одне міністерство та відомство. Велися перемовини, обговорення, поступово формувалося бачення перспектив. Влітку УД було віднесено до переліку закладів культури загальнодержавного рівня. Тож національний центр, відповідно своїм можливостям, почав працювати над власною програмною діяльністю, як це і має бути.

Але є проблематика, яка залежить не лише від цих установ.

Вже другий рік дивуємося виявленню нерозуміння вагомості бренду Український Дім, яка вже має симптоматичний характер та створює постійну необхідність наполегливо доводити очевидні речі. Що Український Дім може і має служити суспільству відповідно своєму призначенню, що він має стати нарешті сучасним представницьким центром країни, який об’єднуватиме навколо нових прогресивних ідей та ініціатив. Що він є унікальною установою з винятковим функціоналом, який гріх не використовувати тут і зараз.

Що однойменні закордонні організації створюються для промоції України та українського наративу за межами країни, а національний центр створено задля того, щоб об’єднувати, бути місцем національного діалогу, представляти українцям ту сучасну Україну, якою можна пишатися, сприяючи формуванню нашої ідентичності.

Що назва центру безальтернативно проста і зрозуміла: Український Дім — це наш дім, кожного українця, тож логічно, що Дім має служити його господарям, усім нам. Що Український Дім — це символ, а неповага до нього є проявом відсутності самоповаги кожного з нас.

Дивує і ставлення до цінності пам’яті. Коли ми говоримо про національну пам’ять вибірково, ми породжуємо сліпі зони та міфи, що слугують не на користь нашій країні.
Український Дім свого часу став промовистим маркером змін, перетворивши фактично «оплот» комунізму у національний символ. А його дивовижні трансформації, як і пам’ять перетворень, успіхів та перемог, заслуговують не лише на повагу, але й на фіксацію, глибоке вивчення, і максимально відповідне вимогам часу змістовне і ціннісне продовження.

Дивує багато, але мова про інше. Легше за все звинуватити обставини, владу, когось особисто. Але справа не у персоналіях, а у нас самих, і у сформованих нами ж тенденціях. Ми проголошуємо багато красивих і правильних слів, а насправді — покірно й спокійно приймаємо все, навіть найабсурдніші речі — і звикаємо до байдужості, безпам’ятства, неповаги, легкого руйнування зробленого іншими, небажання об’єднуватися та співпрацювати, до згубної традиції дбати у кращому випадку лише про свій шматок господарства та не звертати уваги на те, що відбувається навколо. Тож маємо те, що заслуговуємо.

І наостанок. Ми хочемо зберегти та захистити. Не лише цю будівлю, у якій… хтось чомусь на власний розсуд вирішив перекрити розкішний атріум задля збільшення експозиційних площ або… добудувати фактично ще одну гігантську будівлю над концертною залою у бік Володимирської гірки, вніс дані рішення у проєкт реконструкції, що ми наразі виправляємо разом з іншими недолугостями, які були б дуже смішними, якби не були такими небезпечними. Не лише людей, які працювали тут багато років і знають історію та хроніку оновлення кожної системи будівлі, кожної плитки й дверної ручки.

Ми хочемо захистити й майбутнє цієї установи з величною назвою Український Дім, створивши новий сучасний простір, який представлятиме національні здобутки та об’єднуватиме, створюючи нові можливості. Заради майбутнього.

Ольга Вієру, директорка Національного центру «Український Дім»
Інф.: day.kyiv.ua


Коментарі