Юрій Гнаткевич: "У 80-річному віці я ставлю перед собою велику мету і продовжую мріяти!"
В історії людини - історія України.
4 квітня виповнилося 80 років відомому політику і громадському діячеві, народному депутатові України трьох скликань, просвітянину Юрію Гнаткевичу.
До вашої уваги інтерв'ю з ювіляром.

Юрію Васильовичу, почнемо з витоків. Розкажіть про своє дитинство, родину.

- Народна примовка каже, що життя коротке. Але це не зовсім так. Кожна літня людина, оглянувшись на прожиті роки, має що пригадати. Ось хоча б узяти мої 80 років. Що тільки в них не вклалося! Це і важке сирітство. Я жив у дитинстві з дідом і бабою – материними батьками. Батька за доносом поляка Косовського 14 травня 1943 р. за наказом гестапо розстріляла польська поліція, а матір у 22-річному віці заслали на 10 років у Норильський концтабір уже «свої». З архівів я довідався, що батька замордували за спробу встановлення підпільної радіостанції УПА. Йому було 29 років. А мати «сіла» за те, що один раз дала повечеряти групі бандерівців. У селі як у селі: я пас корів, рвав зілля свиням і кролям, носив відрами воду з колодязя, обривав вишні, черешні, сливи, допомагав дідові доглядати за пасікою, а бабі за городом. Найважче давалися корови, бо їх треба було гнати «на росу» ще до сходу сонця.

- А коли Ви зрозуміли, що людина має бути відповідальною не лише за свою долю, а й за долю своєї Батьківщини?

- Нині часто повторюю таку фразу: «Соціум складається не з людей, а з їхніх характерів. Я – овен за гороскопом. Отож Бог наділив мене впертістю. Я завжди ставив перед собою великі задачі і вперто добивався їх втілення, аж доки не добивався свого. Я, наприклад, не став, як мої товариші, вступати вчитися в училища, що знаходилися неподалік у містах Дубно чи Бродах, а поїхав до Києва, пройшовши до найближчої залізничної станції 20 кілометрів пішки. Адже тоді автобусів і маршруток не було.
Мені вдалося вступити до педінституту іноземних мов. Але там я довго не затримався.

Ви рано почали боротися з радянською системою. І за це навіть сиділи в камері…

- У студентському гуртожитку хлопці інколи вели політичні дебати, внаслідок чого КГБ провело в нашій кімнаті обшук. У мене знайшли написаний ще у десятому класі вірш, який починався такими словами: «Як довго ми будем терпіти брехню? Як довго ми будем носити кайдани?» Далі я кликав до боротьби. З гуртожитку мене переселили в інше місце. Офіційно воно називалося «Внутренняя тюрьма Комитета Государственной Безопасности при Совете Министров УССР». Слідство тривало три місяці.  На допити викликали моїх сусідів по кімнаті і одногрупників. З’ясувалося, що я «хвалив Мазепу, хотів назвати одну із столичних вулиць іменем Бандери, вихваляв життя своїх родичів у Канаді, обурювався викладанням педагогіки та історії КПРС російською мовою» і таке подібне. Якось мені в камеру підселили вже немолодого чоловіка. Він був сином білогвардійця. Його «схопили» в Югославії, після чого він відсидів десять років у якомусь таборі. Звали його Владімір Алєксандровіч Міролюбов. А  його, чомусь, знову заарештували. Він ходив по камері і постійно повторював: «Сволочи! Хотят с одного медведя две шкуры содрать». А мені  він дав таку пораду: «Юра, я вижу ты парень толковый. И мой тебе совет: говори на суде, что ты ошибся и больше это с тобой никогда не повторится. Если будешь там что-то доказывать, они тебя сгноят».
Згадавши розповіді моєї мами про те, як знущалися з табірників у Норильську, я порадою Володимира Миролюбова скористався. Суддя, дослухався до моїх покаянь і засудив мене до трьох років «условно с пятилетним сроком испытания». Це сталося 19 травня 1958 року. Мені тоді було 18 років і два місяці.  Відтак наступні п’ять років я пропрацював на цегельному заводі у Корчуватому. Там поставив перед собою нову серйозну задачу: відновитися в інституті, з якого мене, звичайно ж, виключили. Я брав активну участь в усіх заводських суботниках, випускав цехову стінгазету, ходив на збори і виступав там, вніс кілька раціоналізаторських пропозицій. Мені дали чудову характеристику, з якою я подався до Міністерства освіти. Звідти на ім’я ректора інституту прийшла рекомендація зарахувати мене студентом другого курсу заочного відділення. Потрапивши після його закінчення (за рекомендацією мого інститутського викладача німецької мови) в систему вищої освіти, я відразу поставив перед собою нове завдання: вступити до аспірантури та захистити кандидатську дисертацію.

А як Вам це вдалося, з огляду на «кримінальний шлейф»?

- Розуміючи, що в інституті добре знають мою біографію, я вирішив себе убезпечити, попередньо здавши всі три екзамени кандидатського мінімуму на п’ятірки, а на написаному мною за літо рефераті мій майбутній науковий керівник написав: «Содержимое сего свидетельствует, что дисертация будет». Проректорові з наукової робти нічого не залишалося, як їхати в міністерство і випрошувати додаткву ставку аспіранта-заочника. У КПІ, де я на цей час працював, я взяв усе навчальне навантаження на вечірньому факультеті, а всі дні з ранку до вечора сидів у бібліотеці. Чому? Бо вперто йшов до поставленої мети. Її здійснення не забарилося. З усіх чотирьох аспірантів, зарахованих до аспірантури поряд зі мною, мені першому вдалося захистити свою працю і стати кандидатом педагогічних наук із спеціальності «методика викладання іноземних мов»!

Так, у наполегливості Вам не відмовиш…

- 9 травня 1972 р. ВАК у Москві остаточно присвоїла мені науковий ступінь. Чи міг хтось 19 травня 1958 р., коли я вийшов з тюрми, подумати, що через 14 років я стану кандидатом наук, а через п’ятнадцять років завідуючим кафедрою іноземних мов Київського політехнічного?!
Стати завкафедрою я не планував, але коли на нашій кафедрі комуністи завели велику склоку, написали анонімку в ЦК, ніби батько завідуючої кафедри був старостою села при німцях, вналідок чого її виключили з партії і зняли з посади, я поставив завдання навести в колективі порядок. Після оголошеного конкурсу я подав документи. На засіданні вченої ради КПІ ректор Григорій Денисенко зачитав список моїх наукових праць. Із залу посипались гучні репліки. «Так он ещё очень молодой!» Ректор відповів: «Так это ведь очень хорошо». «Так он не член партии!!! - заволав хтось. «Так вступит», - відповів спокійно ректор. Ректор пообіцяв, а я не вступив. Вірніше, вступив, але не в КПРС. Я створив у КПІ осередок Товариства української мови та очолив його, а згодом вступив у Народний Рух, ставши співголовою його інститутської організації. Пізніше був делегатом Установчого зїзду Народного Руху.

Це був доленосний час нашого новітнього національного відродження. І Ви, опинившись на гребені цієї хвилі, стали політиком…

- Рухівці висунули мене кандидатом у депути Верховної Ради. Я такого завдання перед собою не ставив, бо вважав його нереальним. Але коли мене все-таки висунули, я поставив завдання стати депутатом. Як мені вдалося перемогти дванадцять претендентів у кандидати від колекиву КПІ, а потім дванадцять кандидатів у депутати в Жовтневому районі, досі не збагну. Але саме так сталося. Верховна Рада змінила моє життя докорінно. Я став публічною людиною. Хто цікавився і цікавиться політикою, той знає, що я робив, що казав і писав, і на яких позиціях стояв і стою. Принагідно нагадаю: сварки на кафедрі припинив, роботу організував, після чого моя кафедра майже щороку ставала переможницею соціалістияного змагання серед гуманітарних кафедр КПІ. Пригадую, що легше було вибороти перехідний червоний прапор, ніж потім премію ділити. Такі наші люди.

Ви щаслива людина, бо стояли біля витоків відновлення Незалежності України…

- Так, я пишаюся, що був одним із тих, хто виборював самостійність України, хто вніс один із проектів Декларації про її державний суверенітет і голосував у залі Верховної Ради 24 серпня 1991 року за відновлення її Незалежності. Але того дня я зовсім інакше уявляв майбутнє України. Тоді мені думалося, що нарешті в Україні, подібно до Польщі і Фінляндії, які вирвалися з пазурів російского двоголового орла значно раніше, запанує все українське і, насамперед, українська мова. Я гадав, що Україна піде шляхом свого національного відродження. Цим шляхом ішли всі народи, які визволилися з-під імперського іга. В Індії, наприклад, після її виходу з-під Британської корони було створено міністерство деколонізації. Україна цим шляхом не пішла.

Чому ж так сталось?

- Правлячим колам російської  імперії за понад три століття окупації України вдалося зросійщити значну частину етнічного українства. Сто років тому великий українець Євген Чикаленко доводив, що головна проблема України полягає в тому, що українська нація є недосформованою. Отже, після серпня 1991 року нашу націю треба було «досформовувати». На жаль, ні Верховна Рада (усіх скликань!), ні обрані президенти цим шляхом Україну не повели. І лише п’ятий президент наприкінці своєї каденції зрозумів необхідність побудови саме національної європейської держави. На жаль, його замінив президент, який такої необхідності не збагнув. І тут справа не в тому, що він єврей, а в тому, що він не бере приклад з єврейської держави Ізраїль, яка формується як національна держава з єдиною державною мовою древніх євреїв, якою ніхто з євреїв на час створення Ізраїлю не володів. Нині там іврит об’єднує євреїв. В Україні - все навпаки. У нас взяли гору сили, які вважають і волають, що українська мова… роз’єднує українців.
Прикро, але Володимир Зеленський став на їхній бік. Він заблокував виконання Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної», який відкривав шлях українському національному відродженню. Зеленський публічно проголосив гасло «какая разніца». Як голова «Просвітницького Центру національного відродження імені Євгена Чикаленка» я написав Зеленському листа, де попередив, що його боротьба з корупцією та за мир є безперспективною, бо він бореться не з причинами, а з наслідками. Причини ж лежать в недосформованості української нації і в протиріччі між назвою української держави і її суттю. Адже Україна ще не є справді українською державою. Трагедія України ховається в розмитості української національної ідентичності, у відсутності національного патріотизму і національної відповідальності.

З цим важко не погодитись… А чи порушували Ви в листі до Зеленського питання війни Росії проти України?

- Так. Я написав Володимиру Зеленському, що Донбас ми втратили не в 2014 р., а в період між 1991 і 2014 роками, коли органи влади своєю бездарною національною політикою не нагадували українцям Донбасу (яких там переважна більшість!), що вони таки українці, а навпаки, реально сприяли формуванню там українців нового типу – українців з українськими прізвищами, але які не сприймають і навіть ненавидять все українське.
Уся історія незалежної України - це історія боротьби номенклатурної, фінансової і кримінальної еліт Донбасу за гегемонію в Україні. Кожні вибори перетворювалися у нас на змагання «хто кого» переможе: Україна Донбас, чи Донбас Україну. Останній Майдан Донбас програв, їхній «тричі несудимий» ставленик утік в Росію, з чого негайно скористався російський «божок» і вторгся в донецький край: почалася війна, якій кінця не видно…

Тому в усіх українців, і у Вас, зокрема, попереду ще багато справ. До омріяної України ще далеко…

- У 80-річному віці мало хто ставить перед собою велику мету. А я ставлю. Я продовжую, всупереч поведінці київських можновладців, мріяти, аби поставити в столиці пам’ятник Євгену Чикаленку. Цей дивовижний українець є нині ще актуальнішим, ніж був сто років тому. Він є символом українського відродження, якому присвятив усе своє життя і всі свої великі кошти. Маю надію, що після закінчення епідемії збереться комісія Київради з найменувань і підтримає пропозицію Українського інституту археографії і джерелознавства про перейменування скверу Валерія Чкалова на сквер Євгена Чикаленка. Ось тоді буде видно реальну перспективу встановити там пам’ятник, на якому будуть викарбувані слова Є. Чикаленка «Легко любити Україну до глибини душі. А ви спробуйте любити її до глибини кишені». Як хочеться дожити до цо цього дня! Проте не забуваймо, що такий афоризм Є. Чикаленка не дуже сподобаєтся нашим казнокрадам, хабарникам і офшорникам.
Боротьба за українську Україну триває.  

Вітаю Вас із славним ювілеєм! Бажаю активного довголіття і здійснення великої мети.

Розмову з Юрієм Гнаткевичем вів журналіст Михайло Роль

Інф. порталу "Воля народу"

Коментарі