Олег Чорногуз: Хвала народу, який завтра відмовиться від рабських рефлексій, емоцій і візьметься за голову
Живіть своїм розумом
Якщо ми не змінимо самих себе, все залишатиметься як і раніше. Будьте чесними насамперед із собою. Коли так хочеться звинувачувати всіх навкруги, спитай себе — чи ти зробив усе від тебе залежне? Кожен має свою частинку відповідальності. Не варто починати будівництво дому з даху. Починають з фундаменту. Вимуруваний та витриманий, він є основою, тілом і духом. Ніщо вартісне у цьому житті не дістається без випробувань. Часом нам буває важко, страшно і здається, що випробувань уже було достатньо, що їх могло би бути менше. Проте, ми бачимо, що історія гартувала нас не просто так, а те, що відбувається сьогодні, робить нас сильнішими. За це потрібно дякувати.
Збирайте довкола себе людей, які розсіюють темряву, які вірять і власним прикладом демонструють, що ініціативної меншості завжди було достатньо для генерування глобальних змін.
Боронімо землю, бережімо мову, знайдімо тих, з ким ми по один бік прицілу, потиснімо один одному руки й разом до перемоги, і тоді побачимо, як нас багато. Всі зусилля тих, хто був до нас, варті наших випробувань заради тих, хто буде після нас.
 З церковного послання  Української православної церкви - церкви Володимира Хрестителя Київської Русі-України.

Мені дорікають, що я вчора не пішов у церкву. Що я не вірю в Бога.  Я вірю в Бога, але я не молюся… сатані. Так, я вчора не пішов у церкву і завтра не піду, і післязавтра і не піду поки житиму. Це не моя церква. Це ворожа мені церква. Церква, яка порушує Божу заповідь «не убий» - не моя церква. Церква, я порушує другу божу заповідь «полюби ближнього, як самого себе» - не моя церква. Церква, яка замість хреста, закликає брати в руки меч - не моя церква. Церква, як освячує  ракети, «гради», міномети - не моя церква. Церква, в якій два митрополити Онуфрій і Павел,  мало не щодня брешуть своїм віруючим, що вони українська церква, а самі служать Москві - не моя церква. Церква, яка перетворилася в московський ідеологічний відділ пропаганди й агітації і  закликає українців не любити свою мову, бо вона мовляв, за твердженням не Бога, а Кремля не канонічна - не моя церква. Церква, коли головні попи, кажучи це, розписуються в тому, що вони  не читали повністю Біблію, забуваючи про лист апостола Павла, в якому він стверджував, що той ближче до Бога, хто молиться рідною мовою. Бо чужа мова, хай вона навіть пестить слух свій, але зміст молитви на чужій мові не доходить до розуму твого, не моя церква. Церква, яку збудував син України гетьман Мазепа, і в якій йому ж оголошується анафему, отже, в ній нема нічого святого, і це не моя церква. Це ворожа церква мені, моїй моралі, моїй совісті, моїй вірі - вірі в Бога, який закликав до любові, совісті, а не ненависті. Церква, яка діє на території моєї держави, як учорашній підпільний обком, прикриваючись вивіскою, за якою ховається ворог мого народе, моєї  Вітчизни, і ця церква освячує загарбання моєї землі своїм, а мені ворожим, брехливим словом, як і брехливою молитвою  - не моя церква.

Моя церква - Любов. Любов до Бога. Велика Любов. Моя церква - Правда. Моя церква – Істина. А церква, що  освячує війни, вбиває ближніх і рідних - не моя церква. Вбиває навіть тих, яких учора називала своїм братом (по  якій там уже лінії - це інша тема), вирізає їм серця, відрубує руки, якщо на цій руці герб Володимира Святителя - це не моя церква. І я ніколи не скажу, як кажуть мої односельці, мої земляки і, здається, люди близькі мені по крові:
- А какая разніца? Бог одін!
 Так, Бог один, а церкви різні. Є церкви святі, які сповідують вчення Божі, віру в Бога. А є церкви, що сповідують ідеологію царів своїх, імператорів, нав’язують моєму народові рабство, покору, запевняючи, що тільки там, на небі, вони знайдуть рай, а тут уже у московському пеклі, терпіть і вам воздасться. Нічого не воздасться, бо все то від сатани і все то - лживими язиками і на лживому язиці. У такій церкві святість і навіть тінь її  не ночує в будні дні, а тим паче в пасхальні ночі.

Як син свого народу, а не чужого раб і пристосуванець, я не ходжу в таку церкву. Я не кладу на олтар свою віру в Бога і Його 10 заповідей. Я не кладу останню копійку тому попу, який закликає вбивати моїх синів і доньок у його (за брехливими словами ) нібито священній війні . Я не ходжу в таку церкву і не кидатиму навіть ламаної копійки, що за цю копійку ворог моєї Батьківщини купував снаряди і міни та вбивав моїх дітей. Це ворожа мені церква. Це гниль у фундаменті моєї держави. Це терміти, членистоногі і членоязикі, що залишають після своїх укусів кривавий слід. Це не моя церква, а руйнуючий фундамент моєї держави. Це церква сатани і я проклинаю її, як проклинаю не Віру в Бога, а  проклинаю раболіпське поклоніння сатані. Я ненавиджу цю церкву - церкву як московський філіал загарбника моєї землі, церкву як кремлівську ідеологію, де моляться і поклоняються не нашим Святим, а убивцям наших Святих. Церкву, в якій тільки на словах ніби є щось святе, але в душі цієї церкви нема ані самої душі, ані нічого святого. Це не моя церква.

Мені дорікають, що я не люблю свій народ. Що час від часу я називаю його рабських. Конкретно кажучи - заявляю що українці у своїй більшості фізично розвинені дорослі діти. Але це правда. Гірка правда. Це боляче  визнавати, але в цьому не моє життєве переконання, в цьому правда життя. Цьому свідчення - наша історія. Я знаю не гірше, за моїх дорікувачів, що українці здатні на смерть заради любові до своєї  Вітчизни. І це також правда. Я скажу більше: мільйони, мільйони кращих синів і дочок моєї України віддали життя за нашу і вашу свободу. Віддали і ніколи не стали на коліна, не зламалися, і вмирали вільними людьми, щоб не стати рабом і не жити в рабстві. Хвала їм, безсмертя і найсправедливішого царства на небесах Всевишнього. Так, це мої сини і мої доньки - сини і доньки України. Я стаю перед ними на коліна. Але я ніколи не стану на коліна перед  рабами. Тими, які роблять усе, щоб самому запрягтися в ярмо і мене туди запрягти. Я ніколи не стану на коліна перед шлункоїдом, квіслінгом-зрадником, яничаром і ніколи ні одного з них не виправдаю і не поспівчуваю такому. Він сам продається в рабство. Він сам  вставляє свою шию без голови в чуже ярмо і сам запрягається, щоб таскати ці добровільні вериги на своїх плечах і своїй нікчемній душі, без любові до свого народу. Раб є раб. Раб свою підлу справу зробив - раб має вмерти. Це не я сказав. Це сказала історична правда. Це сказала життєва реальність. І всі ті народи, які позбулися рабства, тепер вони вільно живуть. Вони і заможно живуть, і раби їм заздрять.

- Перед Пасхою Верховна Рада приймала закон про українську мову. Яка ганьба. Прийом закону по-рабськи. Двадцять вісім років існує нібито моя постколоніальна держава. Двадцять вісім років, як вийшла з-під московського ярма. З-під того ярма, що 360 років українця омоскалювало, умертвляло, заселяло в Сибір, на Колиму, на каторгу, і таким жорстоким було те ярмо, що світ нічого подібного не зафіксував на всій планеті в усі часи усіх народів, бо воно й інші народи омоскалювало. Нищили, мільйонами нищили, стирали з лиця землі, рідної землі, насаджуючи свою «культуру» на кінчиках московських багнетів. Населяли так , щоб ні нашої мови, ні пісні, ні назви  в історії людства не залишилося. 360 років цю мову розстрілювали. Розстрілювали, але вона, як птиця Фенікс, воскресала з попелу. Вона жила. Вона не могла вмерти, бо вона народилася за тисячі років до того, хто хотів її омосковити. Ще тисячі років тому співалися наші веснянки, тисячі років співалися наші пісні. І правий був великий Українець Гоголь, який хотів саме за змістом українських пісень написати історію свого народу, хоч сам писав тією мовою, яка гнобила його великий народ. Писав, бо іншою писати не дозволялося. Писав. Бо іншою мовою він не зміг би вийти у світ. У широкий світ, і ніхто, ніхто у цьому світі не підняв нашу Русь-Україну на таку нечувану висоту. Слава і дяка великому Гоголю.
Мова жива, живе і житиме, незважаючи на руйнівників нашої держави: перевертнів, колаборантів, рабів, безбатченків типу шуфричів, німченків, колісніченків, вілкулів, бойків. Це вони - руйнівники моєї держави, п’ятиколонники - 28 років не давали моїй мові відродитися у відродженій формально моїй державі, щоб знову зруйнувати її, як вони руйнують сьогодні:  у московській церкві, на своїх підпільних збіговиськах, у поїздках за радами-порадами до Кремля, який у ХХІ сторіччі, я к і в страшні роки татаро-монгольської орди, нищать наш край зі своєю незмінною ординською ментальністю.  Із їхньою природженою брехнею, що подається як правда. То країна навиворіт. Країна зла і загарбництва. Країна-паразит на  планеті по імені Земля. Нічого подібного світ не знає.

28 років не давали українській мові воскреснути. 28 років у своєму домі, у своїй хаті накладалися, як печатки ганьби, якісь квоти, надавалося громадянство тим, хто не вивчив цієї мови (і не збирався!) і от тепер - нарешті. А чи надовго? А чи втілиться це в життя, коли ми досі (не всі, але судячи з виборів - більшість) ходимо до чужих церков? Молимося чужим святам, сповідуємо чужу і ворожу нам мову, розписуємося у своїй байдужості, а, отже, в добровільному рабстві. То чи заслуговуємо ми на державу і державність, якщо не змінимося? Боюсь, що ні. Боюсь, що боротьба за волю і за Україну ще тільки починається. І, незважаючи на пересторогу, я вірю, я свято вірю, що мова моя житиме, як  і житиме мій народ. Він отямиться. Він урешті-решт по-новому  пізнає свою Голгофу, донесе свій важкий хрест до Перемоги і успішно пройде свою пустелю (хай і через сорок років, як за Мойсея), але вийде в світ. Широкий світ Правди і Волі! Бо таки народиться Месія. Народиться і в нас, і виведе на ту стезю, що розпочав було Петро Порошенко: на свою армію, свою віру, свою мову і на повернення України в сім’ю Європейських народів, в якій Ярослав Мудрий вважався «тестем Європи», віддавши своїх 12 дітей в ім’я Першого Європейського Союзу. Віддавши своїх 12 дітей за королів і принців європейських держав. Заради Любові до своєї Вітчизни в ім’я миру на цій Богом благословенній землі. Сюди прийшов Андрій Первозванний, один із 12 апостолів, місіонер на території скіфських земель, який передбачив народження Києва на берегах древнього Борисфена.

Напередодні Воскресіння Господнього, на 29 році свого чергового існування, найкращі представники українського народу, нарешті, прозріли. Хвала народу, який порозумнішав. Хвала народу, який завтра відмовиться від рабських рефлексій, емоцій і візьметься за голову. Візьметься за голову  не для того, щоб її почухати, а для того, щоб нею думати. Власне, така Свята місія Всевишнього, який створив собі подібного, який народився вільним. Не підводьте Господа Бога. Поверніть розум у свій дім. Не живіть чужим, бо під чужим і помрете!

 А щодо до церкви, то я ходитиму в церкву і молитимуся Господу Богу тоді, коли ця церква стане Нашою – Русинсько-Українською. Такою, якою вона була за Великого князя Володимира Хрестителя. І в якій молилися на за чужих воїнів, що вбивали наших. А за своїх синів і доньок, щоб наші воїни повернулися переможцями до рідного дому, а ті, що вмерли за Вітчизну, аби Україна жила, а в ній їхні діти, знайшли спочинок на рідних кладовищах і їх відспівав батюшка, який служить Богові, а не ракетному сатані. Бо часто  трапляється й так, що цей піп (не священик, а піп) не дозволяє на нашій, і ніби й справді не своїй, землі знайти останній земний спочинок на цьому такому грішному і такому безбожному світі, що ідеологічно проповідується в чужих нам установах, які чомусь досі називаються українськими церквами і в яких правлять чужі нашому народу попи.

Олег ЧОРНОГУЗ, спеціально для порталу «Воля народу»

P.S. Уперше назва «Украйна» згадується у Київському літописі під 1187 рік у зв’язку зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича. А також у «Руському літописі» від ХІІ сторіччя, в якому писано - Україна, Вкраїна, україняни. А є ще й старіші посилання. Це до відома московських недогризків і рабів,які стверджують,що цю назву придумав Грушевський разом з австріяками. ОЧ.
 

Коментарі