Письменник Олег Чорногуз про "СИНДРОМ СЕРДЮЧКИ"
Вєрка Сердючка - це деградація того, хто колись називався українцем. 
Від вєроксердючок усі наші національні зради, біди і трагедії. Я сьогодні, коли минуло , мабуть, більше 20 років, дуже шкодую, що свого часу в Національному авіаційному університеті , як голова журі в жанрі читців сатири і гумору,  молодому талановитому хлопчикові - учню училища на прізвище Андрій Данилко вручив гран-прі за створення образу  провідниці Вєрки Сердючки. Тоді я порадив йому: твори, Андрію, сатиру на базі якоїсь однієї мови: 
української чи московської. Творити суржиком - це не мистецтво. Це пародія на недолугість, на неповноцінність українця-раба, що виріс у рабстві і понад 350 років пристосовувався, щоб вижити та ще й вибитися в люди. 
Вєрка Сердючка  - це синдром неповноцінної  нації. Це національний кентавр, з тулубом одного і головою іншого.  Людина без душі, без гордості, у якої якій всі чудові риси Людини витіснено таким явищем як байдужість. Байдужість  - це смерть, і людини, і митця, і народу і його державності. Така моя думка.
 
   Чому я пишу в ці хвилини ці рядки, і чому нині знову згадую Сердючку, на яку давно не звертаю уваги, як і на будь-який  антимистецький непотріб.  Я тепер перебуваю в рідному селі.  Далеко від фронту, далеко від страшної,  уже чи не п’ятирічної війни, крові, крові найкращих синів і дочок мого народу.  А враження таке, що війна не у нас. Вона десь там, за Гімалаями, в пустелі Гобі. У нас хтось відкупився у комісара, хтось дістав довідку в поліклініці імені академіка Ющенка, що в нього «не всі вдома», і він цьому радіє, як неповнолітнє дитя.  Він п’є пиво, заливає в нього сто грамів (для підвищення градусу) і розповідає продавчині веселі єврейські анекдоти.  А вона стоїть за прилавком, наливає йому черговий кухоль пінистого пива  і плаче. 
- Чого ви, - запитую симпатичну жіночку,  що подає тим бевзям ще й в’ялену рибу,  – плачете?
Вона відходить убік і шепче мені, показуючи на свій телефон:
- У мене вся зарплата йде на мобільний. Я кожну хвилину телефоную і  чекаю відповідь, як щодня чекаю тільки  Господа Бога, що з’явиться на небі  і скаже на весь світ: «Все. Кінець. Путін став перед  моїм  судом. Сатана щезне з вашої землі. Безневинна кров більше не проливатиметься. Тим паче -  поміж двох народів і однієї віри, які порушили найголовнішу заповідь - не вбий.  Право на життя кожного з вас тільки у моїх руках, а не в руках Путіна, мотороли та  його інших дружків типу Гіві чи Вагнера.
- Я розділяю вашу думку, але до чого тут телефон і зарплата?
- У мене двоє воюють на фронті: чоловік і син. Я кожних півгодини, а буває і кожних півхвилини,  як іде бій, телефоную тому і тому.  А тут - пісні, випивки, анекдоти.  Хвастощі, все голосне вихваляння:  той завіз свиню - в комісара відкупився, той привіз щось з Польщі - дістав довідку божевільного.
Я вийшов з магазину – бару і засів за  ось цей  матеріал.  А до чого тут Сердючка?- запитає читач.  Коли я повертався додому після тієї моторошної картини в магазин-барі з пивом, горілкою і довідками про божевільних, раптом десь збоку ударило:  Гоп, гоп, гоп...
 А ще далі: пародія, насмішка, зло, байдужість, ницість, цинізм, аморальність і сотні,сотні подібних синонімів до того явища, що я побачив  і почув.  А почув я спочатку :
- Гоп, гоп, гоп, - що летіло над моєї головою,  а після цього:
Ну, отгадайте, что у нас, отгадайте, что у нас.
А у нас, а у нас, а у нас гуляночка:
Льются песни, льются вина
И стучат, стучат, стучат бокалы в такт.
Ще не вмерла Украина, если мы гуляем так…
 
Де це? – поцікавився я.- Звідки такі пісні і підтанцьовочки?
 І мені називають: хату і прізвища чоловіка. Прізвища чоловіка, якого ми два місяці тому ще молодим провели в останню путь. Два місяці тому! І я згадав свого старшого побратима Степана Олійника, сатирика. Згадав той день, сумний день, коли Степан Іванович назавжди попрощався з незабутньою Клавдією Іванівною, дружиною, матір’ю дітей і другом. У ті хвилини на нього, завжди усміхненого важко було дивитися. На Людину, яка пройшла окопи Сталінграда, і раптом пустила щиро чоловічу сльозу. І в нашому перчанському кабінеті повисла важка до неможливості тиша. Тиша смутку і горя та незворотності. Тяглася пауза: хвилина, друга, третя. Усі мовчали, не знаючи, що сказати в такі хвилини. І раптом Степан Іванович вимовив:
- Півроку  не виступатиму, півроку  не сміятимусь. 
Він свого слова не дотримав, бо… не сміявся  рік, а, може, й  два. Відмовлявся від усіх виступів і запрошень:  на радіо, на телебачення, на творчі вечори, на презентації  книжок ...
І тепер я подумав: дружина – це не мати, дружина – це не батько, дружина – це не донька і не син.  Дружина може бути і друга, і третя, і…  Але батько - тільки один. Один, як і мати… І щоб отак  відтанцьовувати  одразу  після  сорока  днів по смерті батька? 
Гоп, гоп,  гоп… Льются песни, льются вина
И стучат, стучат, стучат бокалы в такт.
Ще не вмерла Украина, если мы гуляем так…
Вибачте мені.  Слів нема. То чи треба мені ставити питання: чому в нас досі нема держави? Практично нема. Чому ми одна із найбільших і найдревнішихслов’янських націй досі без своєї церкви, своєї мови? Без поваги інших народів до рабів, які живуть в обставинах кон’юнктури, спекуляції, пристосуванства, байдужості!?...  Досі нами правлять, як правили  споконвіків, прибульці. Не з Марса, і не з Венери. Може, тому, що у нас так глибоко вліз ген у вигляді синдрому Вєрки Сердючки під кодовою назвою “А какая разніца, в яку церкву хадить, якою мовою гаваріть?”. Так усе глибоко витіснено, наче повипадали  з  нашої більшості усі зуби мудрості. Залишився самий лише рот: і для суржику і  для випивки і для таких ось пісень (у страшні дні війни, коли проливається щодня кров наших дітей - квіту нації):
Льются песни, льются вина
И стучат, стучат, стучат бокалы в такт.
Ще не вмерла Украина, если мы гуляем так…
Аби вже ви показилися: самодіяльні митці і такі співаки та оповідачі анекдотів з чужого плеча. Як і все з чужого плеча й від чужого…
 
Олег Чорногуз, письменник,
для порталу "Воля народу"
 

Коментарі