Письменник Олег Чорногуз про "СИНДРОМ СЕРДЮЧКИ"
Вєрка Сердючка - це деградація того, хто колись називався українцем.
Від вєроксердючок усі наші національні зради, біди і трагедії. Я сьогодні, коли минуло , мабуть, більше 20 років, дуже шкодую, що свого часу в Національному авіаційному університеті , як голова журі в жанрі читців сатири і гумору, молодому талановитому хлопчикові - учню училища на прізвище Андрій Данилко вручив гран-прі за створення образу провідниці Вєрки Сердючки. Тоді я порадив йому: твори, Андрію, сатиру на базі якоїсь однієї мови:
української чи московської. Творити суржиком - це не мистецтво. Це пародія на недолугість, на неповноцінність українця-раба, що виріс у рабстві і понад 350 років пристосовувався, щоб вижити та ще й вибитися в люди.
Вєрка Сердючка - це синдром неповноцінної нації. Це національний кентавр, з тулубом одного і головою іншого. Людина без душі, без гордості, у якої якій всі чудові риси Людини витіснено таким явищем як байдужість. Байдужість - це смерть, і людини, і митця, і народу і його державності. Така моя думка.
Чому я пишу в ці хвилини ці рядки, і чому нині знову згадую Сердючку, на яку давно не звертаю уваги, як і на будь-який антимистецький непотріб. Я тепер перебуваю в рідному селі. Далеко від фронту, далеко від страшної, уже чи не п’ятирічної війни, крові, крові найкращих синів і дочок мого народу. А враження таке, що війна не у нас. Вона десь там, за Гімалаями, в пустелі Гобі. У нас хтось відкупився у комісара, хтось дістав довідку в поліклініці імені академіка Ющенка, що в нього «не всі вдома», і він цьому радіє, як неповнолітнє дитя. Він п’є пиво, заливає в нього сто грамів (для підвищення градусу) і розповідає продавчині веселі єврейські анекдоти. А вона стоїть за прилавком, наливає йому черговий кухоль пінистого пива і плаче.
- Чого ви, - запитую симпатичну жіночку, що подає тим бевзям ще й в’ялену рибу, – плачете?
Вона відходить убік і шепче мені, показуючи на свій телефон:
- У мене вся зарплата йде на мобільний. Я кожну хвилину телефоную і чекаю відповідь, як щодня чекаю тільки Господа Бога, що з’явиться на небі і скаже на весь світ: «Все. Кінець. Путін став перед моїм судом. Сатана щезне з вашої землі. Безневинна кров більше не проливатиметься. Тим паче - поміж двох народів і однієї віри, які порушили найголовнішу заповідь - не вбий. Право на життя кожного з вас тільки у моїх руках, а не в руках Путіна, мотороли та його інших дружків типу Гіві чи Вагнера.
- Я розділяю вашу думку, але до чого тут телефон і зарплата?
- У мене двоє воюють на фронті: чоловік і син. Я кожних півгодини, а буває і кожних півхвилини, як іде бій, телефоную тому і тому. А тут - пісні, випивки, анекдоти. Хвастощі, все голосне вихваляння: той завіз свиню - в комісара відкупився, той привіз щось з Польщі - дістав довідку божевільного.
Я вийшов з магазину – бару і засів за ось цей матеріал. А до чого тут Сердючка?- запитає читач. Коли я повертався додому після тієї моторошної картини в магазин-барі з пивом, горілкою і довідками про божевільних, раптом десь збоку ударило: Гоп, гоп, гоп...
А ще далі: пародія, насмішка, зло, байдужість, ницість, цинізм, аморальність і сотні,сотні подібних синонімів до того явища, що я побачив і почув. А почув я спочатку :
- Гоп, гоп, гоп, - що летіло над моєї головою, а після цього:
Ну, отгадайте, что у нас, отгадайте, что у нас.
А у нас, а у нас, а у нас гуляночка:
Льются песни, льются вина
И стучат, стучат, стучат бокалы в такт.
Ще не вмерла Украина, если мы гуляем так…
Де це? – поцікавився я.- Звідки такі пісні і підтанцьовочки?
І мені називають: хату і прізвища чоловіка. Прізвища чоловіка, якого ми два місяці тому ще молодим провели в останню путь. Два місяці тому! І я згадав свого старшого побратима Степана Олійника, сатирика. Згадав той день, сумний день, коли Степан Іванович назавжди попрощався з незабутньою Клавдією Іванівною, дружиною, матір’ю дітей і другом. У ті хвилини на нього, завжди усміхненого важко було дивитися. На Людину, яка пройшла окопи Сталінграда, і раптом пустила щиро чоловічу сльозу. І в нашому перчанському кабінеті повисла важка до неможливості тиша. Тиша смутку і горя та незворотності. Тяглася пауза: хвилина, друга, третя. Усі мовчали, не знаючи, що сказати в такі хвилини. І раптом Степан Іванович вимовив:
- Півроку не виступатиму, півроку не сміятимусь.
Він свого слова не дотримав, бо… не сміявся рік, а, може, й два. Відмовлявся від усіх виступів і запрошень: на радіо, на телебачення, на творчі вечори, на презентації книжок ...
І тепер я подумав: дружина – це не мати, дружина – це не батько, дружина – це не донька і не син. Дружина може бути і друга, і третя, і… Але батько - тільки один. Один, як і мати… І щоб отак відтанцьовувати одразу після сорока днів по смерті батька?
Гоп, гоп, гоп… Льются песни, льются вина
И стучат, стучат, стучат бокалы в такт.
Ще не вмерла Украина, если мы гуляем так…
Вибачте мені. Слів нема. То чи треба мені ставити питання: чому в нас досі нема держави? Практично нема. Чому ми одна із найбільших і найдревнішихслов’янських націй досі без своєї церкви, своєї мови? Без поваги інших народів до рабів, які живуть в обставинах кон’юнктури, спекуляції, пристосуванства, байдужості!?... Досі нами правлять, як правили споконвіків, прибульці. Не з Марса, і не з Венери. Може, тому, що у нас так глибоко вліз ген у вигляді синдрому Вєрки Сердючки під кодовою назвою “А какая разніца, в яку церкву хадить, якою мовою гаваріть?”. Так усе глибоко витіснено, наче повипадали з нашої більшості усі зуби мудрості. Залишився самий лише рот: і для суржику і для випивки і для таких ось пісень (у страшні дні війни, коли проливається щодня кров наших дітей - квіту нації):
Льются песни, льются вина
И стучат, стучат, стучат бокалы в такт.
Ще не вмерла Украина, если мы гуляем так…
Аби вже ви показилися: самодіяльні митці і такі співаки та оповідачі анекдотів з чужого плеча. Як і все з чужого плеча й від чужого…
Олег Чорногуз, письменник,
для порталу "Воля народу"
Коментарі