Олександр Горобець, журналіст, письменник:
НА ПОВІТРОФЛОТСЬКОМУ ПРОСПЕКТІ КИЄВА - "РУЗЬКІЙ ГАСУДАРСТВЕННОЙ ЯЗИК…"
На Повітрофлотському проспекті Києва діє рузькій гасударственной язик. Це фата моргана чи дійсність?
Журналісти, відомо, люди не багаті. Тому не здивувався, коли колега – побратим по перу, прикутий до ліжка, попрохав придбати йому ліки в аптеці з доступними цінами. Підказав навіть адресу: загляни, мовляв, на Повітрофлотський проспект, 38 – це побіля відділів Солом’янської райдержадміністрації м. Києва. Там, судячи з вивісок, два подібні заклади поруч: один – «Аптека для економних людей», а буквально за тридцять метрів – «Аптека н з», напевне ж, низьких цін.
Заходжу до другого закладу, на щастя перед прилавком нікого, і за це спасибі. Віддаю провізору рецепт, щоб точніше набрала назву ліків на комп’ютері. Його виписував лікар-українець, бо вжив у назві препарату українське «і» з крапочкою. Бачу моя візаві, начебто не розуміє, як прочитати це слово. Крутить папірець і сяк, і так…
- Ви що українською не читаєте? – здивувався я.
У відповідь - мовчанка.
- А розмовляти українською ви вмієте? Чому ви мені відповідаєте іноземною…
- Могу, – видавлює з себе провізор-продавець. Ще через паузу додає уточнення: - но нє хочу…
- У центрі столиці вам би належало спілкуватися з пацієнтами державною мовою. Я вимагаю від вас цього. Я не хочу чути мови окупантів і вбивць мого народу…
- А я і гаварю с вамі на государствєнном язикє, - виплескує, наче відро помиїв на мене баришня.
Оце так чудасія. Мене як окропом ошпарили. Подібного ще не чув.
- Пані! – кажу. – А ви в якій країні знаходитесь? Ваш московітський – у нас давно нє «государственний». Таке враження, що ви випали з літака. І як ви потрапили сюди? На вас ніяких опізнавальних знаків, що ви працівник аптеки. Як прочитати ваше прізвище? Де ваші керівники? Гукайте…
- Что нє к чєму прідраться!? – зойкнула баришня, і вискочивши з-за прилавку, через зал кинулася в навпроти прочинені двері до інших приміщень. Я залишився один, як перст, і вирішив чекати. Можливо, з’явиться хтось із керівництва.

Час ішов. Поминуло хвилини три-чотири, п’ять і шість, мабуть. Десь за стінкою зичний голос «на гасударственном(?)» не затихав. Щось молотив і молотив. Мабуть, про мене. Я також пішов через зал до коридора, куди зникла провізор-продавець із-за прилавку. Голосно при цьому гукаючи:
- Завідувача побачити можна!? Завідувача почути можна!?
Попереду з шумом відчинилися двері і мені назустріч вискочила вже знайома баришня. Вона підняла неймовірний лемент:
- Сюда нельзя! Это служебное помєщеніе. Вийдітє отсюда!
- Я ж просив вас гукнути керівника закладу, ви не звете…
- Сейчас же вийдітє отсюда…
За крикливою співробітницею звідкілясь з приміщень вийшла жінка середніх літ.
- Що сталося? – справилася вона українською.
- А ви хіба не знаєте? – здивувався я. - Ваша підлегла хіба не доповіла, що вона не вміє прочитати рецепта, виписаного українською? Що вона абсолютно не володіє українською, і навіть стала мені стверджувати, що для нєйо гасударственный язик – рузький. Іді, мол, учі рузькій… І це в центрі української столиці. Вона відмовилась зі мною спілкуватися українською, і це глибоко ображає мої національні почуття, як громадянина і патріота своєї держави…
Жіночка дивилася на мене, як на марсіанина, а відповіла українською:
- Вона й не буде ніколи розмовляти українською: виросла в Росії, там закінчила університет…
- Зачекайте, - кажу, - мене не цікавлять професійні якості вашого провізора. Вона нехай закінчить бодай і шість вишів, то її справа, але коли людина не володіє українською державною мовою, то, напевне, за наполяганням адміністрації мала б піти на курси і вивчити українську. Бо ж вона насправді у вас трудиться на передньому краї обслуговування, постійно знаходячись в контакті з відвідувачами, читаючи рецепти українською, якою не володіє... І на моєму прикладі бачите, що з того виходить. Такому фахівцю, з «гасударственним» від Путіна місце в Україні тільки біля швабри, якщо вона принципово не бажає оволодівати українською… І то, мабуть, з кокошником на голові... Для ідентифікації, чи що ...
Мою нову візаві, це, схоже, образило, позаяк вона сказала щось подібне до того, що не мені тут, мовляв, сортувати їхні кадри. Я тоді й запитав цю особу:
- А ви справді завідуюча аптекою, чи просто персона, готова вступитись за своїх, коли вони потрапили в халепу? Адже на вас, даруйте за відвертість, немає обов’язкового, мабуть, у такому випадку білого чи ще якогось там халата – атрибуту аптечної уніформи, як і на вашій працівниці, до речі, що мало б означати вашу приналежність до медицини. Ви тут у платті, немовби у театр прийшли. Як і на провізору за прилавком аналогічно немає цього всього. Не видно індикаційних беджиків. Усе це вельми схоже, на заяложену «шарашкіну» контору, а не аптеку…
- Я завідуюча, і бейджик у мене є, він знаходиться у робочому столі, - відповіла моя візаві.
- Покажіть, - знайшовся я тут же.
- Вам не покажу…
Ні сіло, ні впало – відповідає вона. Подобає до того, що баришня закушує вуздечки.
- А вам не все одно, чи є у мене бейджик чи немає?
- Ні, далеко не байдуже, - кажу. - Ви ж підвищуєте ціни за обслуговування, чи не так? Приміром, краплі «Офтімол» в «Аптеці економних людей», за тридцять кроків звідси, як я щойно переконався, коштують 33 гривні, а у вас майже 39. Еге ж, взяли дорожче за, так би сказати, якісніше обслуговування. А яку якість може показати ваша тітка за прилавком, котра прочитати рецепта українською не вміє, і наче марсіанка стверджує, що на Повітрофлотському проспекті Києва діє рузькій гасударственной язік. Це фата моргана чи дійсність?
Моя співбесідниця виразно байдуже стенає плечима. Мовляв, мені твоя балачка до…
- Тоді назвіть своє прізвище, - кажу.
Замислилась, через хвилю-другу відповіла:
- Іванченко.
- А ім’я й по батькові?
- Ні, я знайомитись із вами не збираюся…
- У такому разі, дайте, будь ласка, книгу скарг…
- Є у нас. Але вам не дам…

Вона стоїть від мене за крок-півтора, не більше, закривши собою вхід до службового приміщення. Бачу, як по її обличчю ледве помітно розповзається хамська, нахабна посмішка знущального вдоволення. На фізіономії так і читається: «Ну, що, отримав облизня. І пішов ти звідси…»
Ця особа, (що «завідуюча» - не впевнений), бачу, зрозуміла, що потрапивши удвох із провізором у ганебні обставини з українофілом, усе-таки ситуативно виграла. Практично послала мене нафік. А я протиставити, по правді кажучи, нічого не можу. Спробував тричі викликати поліцію, аби зафіксувала всі ці неподобства, але тільки починаю пояснювати ситуацію, диспетчер розриває зв'язок. Поліції потрібна кров для вручання, а тут її немає...
Можете лишень уявити, з яким настроєм виходив я з тієї горе-аптеки.

П.С.
Усі ці події відбувалися годині об 11-ій середи, 21 червня ц.р. Доставивши ліки товаришу, я тут же відбув у відрядження, і до комп’ютера з Фейсбуком дістався лише в ніч на суботу, 24 червня. За цей час я багато разів обмірковував дивну ситуацію в котру потрапив на Повітрофлотському проспекті.
Чому я завітав у пошуках потрібних ліків до закладу саме з вивіскою «Апетка н ц»? Позаяк абсолютно був переконаний у тому, що це розшифровується, як «Аптека низьких цін». Саме так же ж, мабуть, можна прочитати вивіску, чи я, можливо, помиляюся? Підкажіть...
Вчинив так, як, власне, мене й просив зробити колега. Але у ході роздумів я пригадав, що мені декілька разів раніше доводилося бувати саме в «Аптеці низьких цін» столиці. Їх, як я розумію, існує ціла мережа. Бо був у такій на вулиці Антоновича, і неподалік центрального автовокзалу. Там і там, аптеки, як з картинки. Провізори-продавці в обох закладах - немовби з конкурсу краси працівниць аптечних установ. У білосніжних халатах, в жовто-блакитних косинках на плечах, усі зустрічають відвідувачів сяйною усмішкою і обов’язково, неодмінно! – українською мовою. (Тут же ж я не хочу малювати копію баришні, яка мене зустріла за прилавком, аби не дати, боронь - бо, мо`, приводу для звинувачення автора в образі чесні та гідності. Я лише важко уявляю собі, як би це ч… виглядало з жовто-блакитною косинкою на шиї і мАсковском гАсударственном на язике. Жах який!).
Тому, панове, хто знає, що це за біда така – «Аптека н ц»?
Що це за сурогат такий, де він узявся, хто ним верховодить? У мене, приміром, склалося враження про те, що наяву якийсь справжній блатний московський балаган-гадючник, де справді править не лише рузькій гАсударственной язик. Тому я готую прохання на перевірку всіма контрольними службами цього закладу, аж до СБУ.
Кому щось відомо з цього приводу – пишіть…

Олександр Горобець, журналіст, письменник
Інф. із сторінки автора у Facebook

Коментарі