Інтелігенція повинна не чекати змін, а творити їх сама
Альона Саффір, журналіст, Воля народу
Сучасне суспільство загнало себе у глухий кут. Ні, навіть, у глуху прірву. Ми щиро прагнемо змін на краще, відродження Української державності, але масово відмовляємося дослухатися до тих, хто міг би допомогти у цьому. Представники інтелігенції перестали бути зразком для наслідування молодим поколінням, лише через невідповідність стандартам Західного зразка. Молодь не хоче слідувати за тими, хто не має показних предметів розкоші, але має набагато цінніший інтелектуальний скарб.
Люди відкинули той єдиний локомотив, який здатний витягнути нас із суспільної прірви, а інтелігенція й досі не розлюбила український народ та прагне відстоювати традиції українства.
Таке ось невзаємне кохання, де матеріальні цінності витіснили духовні орієнтири.
Про те, як живуть представники інтелігенції в часи «суспільного холоду» та шляхи зміцнення української державності, "Волі Народу" розповіли талановиті письменники та справжні патріоти Петро Осадчук, Микола Славинський та Михайло Сидоржевський.

Петро Осадчук, український поет, перекладач, літературний критик, громадсько-політичний діяч:
- Зараз немає політичних, суспільних умов для того, щоб інтелігенція могла проявити себе. Більше того, коли з’являєшся на радіо, редактори наполягають на тому, щоб у програмі не було політики. А що значить без політики? З боку влади ведеться політичними методами – нормальними і ненормальними – тиск на думку про ті чи інші явища. Політика використовує ЗМІ у своїх цілях, а інтелігенція не повинна використовувати ЗМІ для політики? Вже 6 років веду передачу на українському радіо, запрошую цікавих персон, ставлю запитання. Ще кілька років тому все було більш-менш вільно, а зараз я повинен озиратись. Часто доводиться не використовувати прямий текст, а послуговуючись іншими інструментами розкривати свій задум.
У нас вже сформувалася нова хвиля інтелігенції – люди поінформовані, здатні мобільно реагувати на виклики сьогодення.  Пам’ятаю спілку письменників 25-30 років тому, коли ще існувало бюро пропаганди художньої літератури, директором якого призначили мене. У кожній області у нас були кореспонденти-організатори. На той час, при радянській владі, кожна організація, підприємство, мали у своєму бюджеті гроші для культури! Наш кореспондент пропонував на підприємстві зустріч із письменниками й укладав угоду на 21 карбованець, з них 15 карбованців йшло письменнику за виступ, а решта – на організаційні потреби. Бюро пропаганди мало великі кошти, які були складовою коштів спілки письменників і таким чином письменники зустрічалися, спілкувалися. При всьому контролі, вони мали змогу виражатися, говорити так, щоб владі не було до чого причепитися.

У ті часи українські письменники формували світогляд, поширювали українське і це мало значення для людей. Було таке видавництво спілки «Радянський письменник»,  яке займало три поверхи в Будинку письменників і там видавалися українські книжки. Проза – тиражем 50-115 тисяч (Загребельного, Стельмаха, Григора-Тютюнника). Тоді навіть була інша ситуації у світі інформації – було телебачення з одним українським каналом. Зараз телевізійні канали належать приватним особам, яких абсолютно не цікавить українська держава, культура, лише – прибуток.  
Зараз письменники, з якими рахувалася радянська влада, партія, виявилися не потрібними. У нас не свобода слова, а свобода сокири в українському саду. Проблем багато, «немов прокотилася ординська навала, і тривають удари ворожого війська, – українська ідея не спрацювала, зате спрацювала ідея злодійська» – це нині домінанта нашого життя. Зараз «опинилась людина в суспільній ніші, в якій розчинились добро і зло, були вже часи, набагато страшніші, але ганебніших ще не було». Думаю, останні вибори показали, що люди розуміють  більше, ніж розраховують олігархи. Народ починає думати, аналізувати. Вже формується нова суспільна свідомість, відходить у минуле споживацька система існування.

Я був депутатом перших двох скликань і якщо порівняти депутатів початку 90-х років і тих, які потім прийшли – це небо і земля. Поїзд демократії не дійде до кінця, коли маємо поспіль таких депутатів, що позаймали персональні місця відповідно до куплених мандатів. Треба все це змінювати і, звичайно, від письменників багато залежить: треба активніше себе поводити, треба виконувати свій громадянський обов’язок. Антуан де Сент-Екзюпері казав: «Бути людиною, це почувати відповідальність», цим і треба користуватися.

Кажуть, література має бути вільною, від чого вільною? Література – це і є хрест для людини. Література має нести громадянську відповідальність, не повинна бути забавлянкою, як дехто думає. У нас з’явилося багато талановитих письменників, які думають, що вони будуть дивувати читача якимись еротичними сюжетами. Читав багато так званої еротики. Це – не еротика. Це – фізіологія, безсоромна фізіологія. Треба розуміти, коли пишеш, що є традиції народні, мораль. Багато традицій, які шанували наші батьки і діди. Поводити себе необхідно так, щоб була спадкоємність культури – ми є продовженням тієї великої літератури, яка багато змінила у суспільстві.

Найсильніша зброя в руках письменника – це любов до своєї рідної землі, до свого народу. Цією любов’ю можна користуватися як найточнішою зброєю. У нашій історії були різні течії та й стріляли дуже часто й багато – нічого це не дало. Лише гуманітарний шлях, в якому письменник має грати провідну роль, приведе нас до оновлення, оздоровлення суспільства.



 


















                            Петро Осадчук (зліва) та Микола Славинський

Микола Славинський, український письменник, літературний критик, прозаїк, член Національної спілки письменників України:
- Звісно, не можна сказати, що інтелігенції зараз зовсім  не має. Інтелігенція є, але, як і у всі часи, складає невеличкий прошарок суспільства. Інтелігенція – це мислячі люди, творці інтелектуального продукту, а таких у природі дуже набагато, максимум 3%.
У Радянському Союзі та й зараз нерідко можна почути про те, що інтелігент – це той селянин, який багато читає, творчо мислить, чи той робітник, що стоїть біля верстату, але й на музиці розбирається і в живописі. Це – дуже спрощений підхід. Справжній інтелект у побуті може бути і злим, і нещасним, але головна його функція - шукати, знаходити та створювати щось нове, не зважаючи на нерозуміння у суспільстві,  друзів та родини.

На жаль, сьогодні, як і раніше, в родинному колі справжніх інтелігентів не завжди підтримують. Адже інтелігенти дуже часто за свої ідеї отримують мало грошей і виникає постійний конфлікт. Гнаний і голодний сучасний інтелігент метається між двома крайнощами – творчість чи заробіток. Звісно, можна знайти золоту середину, але так чи інакше страждає творче начало. Коли людина починає рахувати гроші, вона вже перспективу бачить туманно і стає нещасливою.
Сьогодні – інтелігент повинен бути успішним. На останньому з’їзді Спілки письменників України, ми вперше почали говорити про те, що дуже смішне враження справляє поет–злидар. Сучасні умови життя такі, що злидарі не потрібні нікому, і це зрозуміло. Сучасний інтелігент має відповідати запитам успішності, щоб вести за собою людей, а це – вкрай важко.
Згадаймо, Валерія Шевчука, який ніколи в житті не ходив на службу, перебивався сухарями і водою, його 10 років в радянські часи не друкували. Вже пізніше він почав друкуватися і досяг певного рівня не лише духовного, а й матеріального.

Проблеми достойного життя інтелігенції є і в Європі і в Америці. Однак, представники інтелігенції завжди намагалися працювати викладачами, журналістами, ведучими. Це пов’язано з тим, що всюди у світі страшно не люблять бідних людей, їм співчувають, але не поважають. У нашій державі ситуація аналогічна, щоб інтелігент став кумиром, щоб на нього рівнялися, він має відповідати канонам успішності. Тому в нас немає яскравих лідерів з інтелігенції, за якими б пішло не старше покоління, а молодь, до слово якого прислухалися б, вірили. Так є люди, яких поважають, але прагматичного лідера з інтелігенції й досі, на жаль, ми не маємо.
При владі інтелігентів немає ні за природою, ні за покликанням, там люди-комерсанти, прагматичні, конкурентоспроможні. Інтелігенція опиняється поза владними структурами. До неї не прислухаються, не допускають до влади, вона не затребувана, а тому не може впливати на владу. Інтелектуальний продукт використовується все менше і менше.

Раніше слово цінувалося. Хоча б тому, що за нього могли погнати до Сибіру чи розстріляти. Яскраві приклади - Шевченко, Грабовський, багато російських письменників, які фактично не брали до рук зброї, але слово яких було значно потужнішим.
Зараз за слово офіційно не карають, але і оплачується воно недорого. Лише замовні матеріали цінуються. Вже цим високі ідеали переводяться у площину тіньової економіки. Гроші для інтелігента потрібні, як і для всіх інших, він прагне жити достойно, забезпечити своїх дітей.

Зрештою, був такий прошарок у радянські часи, коли інтелігенти жили на високому матеріальному рівні, які дозволяли собі мандрувати, відвідувати театри, виставки, в одязі, який не викликав сміху, зневаги. Нині, відверто кажучи, таких людей дуже й дуже мало. Зазвичай, інтелігенти живуть скромно, мають прості запити.
   

Михайло Сидоржевський
, український громадський діяч, публіцист, редактор, поет:
- Утисків влади, особисто я, не відчуваю. Відчуваю абсолютну байдужість як влади загалом, так і тих її представників, з якими час від часу доводиться мати справу, до проблем культури. Влада – як гнила колода, котрій байдуже, що там коїться на білім світі. До влади в нас пнуться і її здобувають у абсолютній більшості люди малограмотні, цинічні, духовно порожні і душевно стерилізовані, котрі працюють на нужник, а не на державу.
Питання: чи є здоровою нація, котра вилонює таку нікчемну владу, і чи має перспективу така убога держава?
Духовні потреби не є цікавими суспільству, котре молиться на зиск і матеріальний успіх.

Нинішня інтелігенція не може бути «рушієм у збереженні та відновленні Української державності». Вона надто слабка і розрізнена, і збаламучена дійсністю, в якій багатьом важко зорієнтуватися і відрізнити зерно від полови. Їй переважно доводиться зводити кінці з кінцями і прислужувати у новітніх вихватнів-мутантів. Який із затурканого упослідженого інтелігента лідер, коли він підбирає крихти під столом у пихатого вельможі?
Що має змінитися у суспільстві, щоб лідерами стали інтелігенти? Наші біди почались тисячу років тому назад, від часу прийняття християнства східного (візантійського) обряду (а може, й раніше), і змінитися це суспільство нині не може – позаду нас мінімум тисяча років шляху, який веде на цивілізаційні задвірки, і щоб з нього вибратися, потрібно, мабуть, часу не менше.
Іноді доводилось йти на компроміс між ідеєю та матеріальним, але я завжди відчував межу, за яку ніколи не переступав. Бо від людей щось втаїти можна, однак від Господа не сховаєш нічого – ні своїх нечистих думок, ні брудних справ. Я це знаю, і боюсь розгнівити Бога, спекулюючи совістю і честю.


Суспільна байдужість, криза управління – хвороби сучасної української держави. Однак, втрата віри інтелігенції у можливість відродження народної держави, означає втрату останнього променя надії на зміни суспільством.
Очевидним є той факт, що сучасна українська інтелігенція опинилася у безжальних обіймах комерціалізації, що прагне витіснити будь-яку духовність чи натяк на неї. Питання лише в тому, чи надовго вистачить сил у вітчизняних інтелігентів опиратися таким обставинам. Очевидно, що вже зараз вибір між духовним та матеріальним не дається легко… І чим більше працюватиме грошова машина підприємців, тим важчим він буде.
Інтелігенція, як і всі українці, чекає на зміни. Однак, весь секрет в тому, що зміни маємо творити саме ми. Сподіватися на те, що одного дня все зміниться без нашого втручання – нездійсненна мрія. Саме інтелігенція у всі часи була рушієм суспільних змін, однак, нині виникає відчуття, що про свою важливу місію забули і вони...


Альона Саффір, "Воля народу"

Коментарі