Письменник Олег Чорногуз: "Квітка-Основ’яненко  сказав ці слова за мене і за всіх нас ще в 1841 році"
Тоді, коли імперська цензура заборонила словник Володимира Даля під вищенаведеною назвою.
ПРАВО ЗНАТИ
Олег Чорногуз, письменник

Лев Толстой: “Русскій саме тому противний, що нічого не знає і знати не хоче. І, раптом щось, одразу посилає на свою російську адресу”.
Катерина ІІ: “Щоб зберегти імперію, нам  не досить знищити лише самоуправління України. Треба знищити все, що відрізняє українців від росіян: українську культуру, національні традиції і звичаї і насамперед найголовніше – українську мову”.
                                                                         Замість епіграфа

     Ведучому програми “Право знать” на московському телеканалі ТВЦ Дмитру Куликову (до речі, з України перевертень), на службі московській брехні не обов’язково знати того, що знають  в Україні учні, скажімо,  6-7 класів української середньої школи. У нього інше завдання. Але я певен: він хоч знає, що в Київській Русі слов’янські племена – уличі, діверці, древляни, сіверяни тощо - не були глухонімими. Таки уміли розмовляти. Бо саме мова й об’єднала їх у русичів, а згодом – в українців,  завдяки однаковій чи маже однаковій  мові. І цією мовою була, в основному, нинішня українська мова і...пісня. Якщо ж узяти окремі слова, які вставляв зі свого побуту Нестор Літописець у “Повість временних літ”, то вони писалися і звучали як і в сучасній українській. Підтвердження цьому - і “Ізборнік Святослава”(1073), де ми натрапляємо на десятки українських сучасних слів, звороти, які й нині так само вживаються в українській мові! Наприклад, княже, брате, сестро...

     Нашій мові кілька тисяч літ. Про це писав Микола Гоголь. Він стверджував, що по українських піснях можна написати історію України. Стверджували це і московські вчені, на відміну від сьогоднішніх неуків, чи правильніше сказати – політичних убивць минулого нашого народу, наприклад, московський історик, дослідник Єгор Классен. Він  у своїх наукових працях стверджував, що, скажімо,  українська веснянка «А ми просо сіяли» народилася понад 2(дві) з половиною тисяч років тому. Видатний український мовознавець, доктор філології, член–кореспондент Петербурзької Академії наук Олександр Опанасович Потебня, автор сотні праць, поміж яких «До історії руської (не московської - ОЧ) мови», подавав дещо іншу цифру про тут ж саму українську пісню - 1,5 тисячі років.    
      Ідеологічний крикуха Дмитро Куликов, якщо його послухати на програмі “Право знати”(ефір від 24 вересня 2016 року) дає нашій мові, мабуть, років… 25. Начебто з дня нашої оновленої Незалежності. 25 років не пісні - мові. Ніби пісні - це не основа мови. Своїм умисним замовчуванням, або неуцтвом Куликов стверджує, що нашій мові від сили років 70. Одне слово, може стільки, як Жовтневому перевороту 1917 року.

    Московський політолог і публіцист Андрій Окара, в якого чесність і об’єктивність з голови не вивітрилася, незважаючи на цинічні і брехливі напади куликових, вистояв  і насмілився у колі московських фальсифікаторів та українофобів переконливо довести до неуків - циніків від московської сучасної ідеології, що львів’яни переклали повість Гоголя “Тарас Бульба” ще за життя Миколи Васильовича. А замість слів “русскій” писали - козацький.
- Какой українскій язик во врємена Гоголя?! - вибухнув неблагородним гнівом ведучий програми Дмитро Куликов. –Українська мова в епоху Гоголя?!
    Мовляв, ви що, збожеволіли, і підняли розгубленого Андрія Окару на сміх. Хоча посміятися потрібно було з самих з себе. Андрій Окара від того  істеричного реготу опонентів таки розгубився і замість того, щоб згадати хоча б те, що батько Гоголя писав виключно українською мовою, і в ту ж епоху жив Тарас Григорович Шевченко і в ті ж роки вийшов його безсмертно-пророчий “Кобзар”, пригнічений криком і наступом  невігласів, Андрій Окара у своє виправдання тільки мовив:
-    А я, між іншим, москвич у третьому поколінні.
Промовчав і представник України, або як він пише свою національність “кієвлянін”, екс-радник екс-глави Адміністрації президента Л. Кучми Віктора Медведчука - Михайло Борисович Погребінський. Тим часом крикуха Куликов правив своєї. У стилі   свого давнього попередника Петра Валуєва, автора циркуляру 1863 про заборону українського книговидання – “нє било, нєт і бить нє можєт” і все волав на всю студію, не даючи нікому сказати слова, що в епоху М. В. української мови не існувало. «Знаєте лі ви українскую ночь» існувало, а от мови... катма.

 Звичайно, аби щось Дм. Куликов у своєму житті історичного читав, логічно мислив чи хоча б поверхово цікавився патріотично своєю праматір’ю Україною, яку зрадив, то він би  познайомився б із відомими лекціями московського професора Василя Ключевського (це у нас навіть діти 3 класу знають), що в Русі Київській, бо Московської тоді ще й у природі не існувало, отже, відповідно, не існувало і «язика», тобто російської мови.  Як стверджував видатний історик, на Русі розмовляли так, як нині малороси.
     Все! Крапка. Мабуть, це знає (принаймні, мав би знати) навіть і директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології Михаїл Погребінський. Та він промовчав.

       У 1840 році Володимир Даль вперше видав свій  словник під первісною назвою «Толковий словарь великоруского наречия руського языка». У цій науковій праці він поставив також усі крапки над “і”, і довів, що московська мова - лише наріччя української, яка тоді називалася руською.
       Не відає, судячи з телетирад Дм. Куликова, що і “Кобзар” Т.Г. Шевченка був написаний у Гоголівську епоху. Але якщо це Куликову з політичних міркувань не відомо, то, виявилося, що й М.Б. Погребінському також  невідомо. Очевидно, зі спекулятивних міркувань. Міркувань пристосуванства і холуйства перед Москвою.
      Я ж особисто не думаю, що Погребінський такий обмежений у своїх знаннях. Хоча на тлі політолога Андрія Окари таке враження і право він за собою залишає. Але, Боже ти мій, хай уже Дм. Куликов ідеологічно сліпий і темний, як куток у не розірваному презервативі, але Погребінський доктор якихсь наук, чи правильніше – директор, мав би знати, що до народження Гоголя народилася «Енеїда» І.П. Котляревського! Народилася українською мовою. Він міг би підтвердити, що батько видатного письменника-класика, основоположника нової московської мови - Василь Гоголь–Яновський (як я вже згадував), писав виключно українською. Був українських драматургом. Сам Микола Васильович для таких неуків, які присутні на виставі “Право знати”, у своїх оповіданнях із книги «Вечора на хуторі...» на першій сторінці подав  українсько-московський словничок. Перед кожним оповіданням із тих же «Вечорів...» наводив уривки українських пісень або кілька рядочків з «Енеїди» І.П. Котляревського. Знову ж таки: у ті ж роки Тарас Григорович пише українською (до відома Куликова і Погребінського та й “московських знавців” із вистави “Право знати”) своєму земляку – М.В.Гоголю: “Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже”.
     На цій мові народжується геніальний музичний твір Семена Гулака-Артемовського про викинутих  за межі рідного краю “старшими братами” запорожців:
„На крилах ми через Дунай
 Полинем в рiдну Україну”.

Не на Україну,а в Україну. Вище наведені слова - з неперевершеної опери “Запорожець за Дунаєм”. І якби не існувало у ті роки солов’їної, чи народився б цей шедевр в епоху Миколи Гоголя?!
    А втім, що вже візьмеш з радника (літеру “з” перед словом “радник” у цьому випадку  прошу друкувати окремо) Віктора Медведчука і розробника відомих в Україні  журналістських темників – Погребінського?! Тепер він проти України постійно  “темнить” у Москві. Ми маємо також “Право знати”! До речі, мало не на всіх передачах, вважаючи себе досі громадянином України,  Погребінський обливає її брудом з голови до ніг. Не лише нібито свою країну, а й нашу інтелігенцію.

   Відомо, що фізики-теоретики (Погребінський теж фізик-теоретик) на відміну від ліриків  у лабораторіях філології не розкладають: наприклад,  вони не задумуються, що “понєдєльнік” народився після неділі, а  “повоскресніка” взагалі  нема навіть на “вєліком і могучєм” - інтернаціональному, в якому по кілька десятків слів із кожної мови світу. А чи не найбільше - з праматірної - руської, тобто - української, що після хрещення Руси породила Московію поміж чуді і мері. Звідти і ”завтрак”: від слова “завтра”. Мовляв, завтра доїмо, казали московіти київським місіонерам, коли недоїдене з вечора залишали на завтра. Залишилося тільки додати “к” і вийшло “завтрак”.
   Не торкнувся цього пан Погребінський, бо раптово заткнувся на запитанні Дм. Куликова про “єдиний” народ: український і московський. Це питання нині дуже хвилює не тільки  малоосвіченого Путіна (принаймні в історичному плані), який вважає, що Україна почалася  з… Новоросії, тобто від часів Катерини ІІ), а й 87 відсотків московітів. Погребінський у відповідь, як у рот не розведеного спирту набрав. Щоправда, сказав, що “вони(???!!!- тобто ми, українці) дуже на це ображаються. Михайло Борисович вдав, що теорія Путіна про єдиний народ правильна. Тому, посилаючи танки і гради, проти єдиного народу, той вважає, що це громадянська війна між єдиним народом. А якщо таки так, то ми маємо жити разом. А ні, то “громадянська” війна між єдиним народом - до безкінечності. До єдиного народу. Або до останнього українця на цій землі. Українській. Решта опиняться за межами океанів. Москва не хоче в Європу, а в…(з її контингентом одне місце людського тіла напрошується на дуже не поетичну риму). Того чого ото українцям туди пертися, вважають у Кремлі, якщо вона, Європа, там ТАК, у Москві, римується?! Що ж виходить? Одна половина “єдиного народу”, наприклад, московська - хоче жити під Путіним, а друга  - київська - у Європі. Неподобство. Як же можна розірвати одне тіло навпіл. Хіба градами і мінометами? А ми ж, нібито, вийшли з однієї колиски. Разом у ній колисалися. З дня народження. Щоправда, українцю було тоді (навіть за Толочком) десь років, як не збрехати, тисячу п’ятсот, а московіту тільки 800. Але ж колисалися, в таких колисках, як правда на виставі “Право знати”. Тих “братів” в основному колисали язиками! Такі ж як Куликов і Погребінський. Так  тут і хочеться процитувати того, якого за Дм. Куликовим (як і української мови), в ті роки не було: “Якби ж ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя”, а від себе додам: а не позичена у кремлівських політологів.

До “Право знати” ще тільки додам, що давньокиївська(давньоруська) писемно-літературна мова, до відома куликових, погребінських та іншої кремлівської братії виникла з прийняттям християнства. Граматичні риси й лексика успадковані саме звідти. А якщо ця  кремлівсько-промосковська компанія засвідчує, що вона знає українську мову, то хочу сказати: якщо доведеться комусь із них побувати в Хорватії, то в мові цих народів вони знайдуть сотні слів з давньокиївської, які є і в сучасній мові двох народів - українців і хорватів. А це: вáтра (вогонь), вýлиця, гúнути, голóта, гýска, дúхати, жвáкати, збірка, квóчка, лáгодити, лáяти, людство, люлька, маснúй, млúво, мочáр, мýляти, нáпад, наступ і, звичайно, неук... Це всім “Право знати”. Я вже не кажу, що білі хорвати з території  українських Карпат перейшли на Балкани 1500 років тому. А яке це сторіччя?! А Дм. Куликов сміється, коли чує, що у 18 сторіччі вже розквітала українська мова. Так. Розквітала, незважаючи на Емські і Валуєвські імперські укази. Саме в часи Миколи Гоголя в Україні (а не на Україні, чи на Франції) народилася могутня плеяда, яка писала українською сучасною мовою і випустила у культурний світ безсмертні: ”Енеїду”, “Наталку –Полтавку” (їй поставили навіть літературний пам’ятник),”Москаль-чарівник”, “Шельменко денщик”, “Конотопську відьму”, ”Сватання на Гончарівці”, “Марусю”, “Запорожець за Дунаєм” і тисячі, тисячі байок, пісень, які стали народними, п’єс, водевілів, співанок, веснянок, усмішок, оповідок, повістей тощо.

     А як уже дуже ті москвичі на чолі з Дм. Куликовим хочуть мати “Право знати” про “єдиний” народ, то найкраще їм звернутися до історичної праці Миколи Костомарова “Про дві руські народності”. Він на це Путіну і його пропагандистам відповів майже 200 років тому, і поставив жирну крапку на цьому питанні, сказавши твердо – ми різні. Читайте  Миколу Костомарова.
    До речі, М. Костомаров також жив в епоху свого тезки Миколи Гоголя. Народилися ж майже в один час: Гоголь у 1809, Шевченко -1814, Костомаров у 1817… У той час народилися: Квітка-Основ”яненко, Семен Гулак-Артемовський. Представниками українського романтизму вважалися Левко Боровиковський, М. Шашкевич, П. Гулак-Артемовський, П. Куліш, Є. Гребінка, той же М. Костомаров, Михайло Пе¬тренко, Віктор Забіла, А. Метлинський... А втім я вже повторююсь. Але все ж іще раз скажу, звертаючись до Міхаїла (яке церковне ім’я!!!) Погребінського і Дм. Куликова: Українська  “Енеїда” Івана Котляревського (українською мовою!) народилася ще до автора повісті “Тараса Бульби” і “Мертвих душ”. Московським енциклопедистам із програми “Право знати” не варто сміятися і вигукувати: ”Яка там українська мова в часи Гоголя?!”

    Такі знання на рівні лікбезу не завадили б ані Куликову, ані Погребінському, якщо вони раптом вдруге торкнуться цього питання. Вони мають “Право знати”. Хоча б поверхово. Будь ласка: запам’ятайте вище наведене. Ви й справді маєте “Право знати”. Ми, на відміну від Москви, не забороняємо. Можемо, до слова, сказати, що починаючи з Київської Могилянки (до речі, чи до українського слова - першого вищого учбового закладу в Європі, повідомляємо), в ній навчався і московіт Ломоносов, а не в Москві, куди йшов за возами з рибою. Бо в Москві тоді ще не було чому і де вчитися. Заодно хочу поповнити багаж знань і Дм. Куликов і М.Б.Погребінський. Вони  мають “Право знати”, що  І.П. Котляревський до всього того, що написано - ще й основоположник сучасної літературної мови. А народився ще до М.В. Гоголя, який також став основоположником. Але вже сучасної московської мови з усіма її українізмами, які тепер подаються як московські слова-шедеври.

    Нагадую, що в ту ж епоху народився і ще один великий українець (у 1769, ще до народження М.В. Гоголя) - Квітка- Основ”яненко, що писав також українською свої безсмертні твори – “Шельменко- денщик”, “Сватання на Гончарівці”, ”Конотопська відьма”, “Салдацький патрет”... Автор слів, які він уже в ту епоху кинув в обличчя московським неукам - дилетантам типу Дм. Куликова чи М.Б. Погребінського про мову. Точніше, про “московську соляночку”, що зіткана з усіх мов світу! Яке в ній слово не візьми, то воно чи німецьке, чи французьке, чи голландське, чи ординське. А основа – старо-болгарська і українська. З тієї ж Руси-України. Так от слово за  Квіткою- Основ”яненком. Він сказав ці слова за мене і за всіх нас ще в 1841 році. Тоді, коли імперська цензура заборонила словник Володимира Даля під вищенаведеною назвою. Про це я писав у своїй книзі “Рабів на бал не запрошують” у 2014 році. В Інтернеті друкував статтю і ще раніше. Тепер додатково хочу куликових і погребінських просвітити. Хай хоч щось із філології знають. Бо ж навіть невігласи і неуки від філології, а не політики також мають ”Право знати”. Я не заперечую. Отже, слово Григорію Федоровичу Квітці-Основ”яненку: (лист до А.Красовського 28.ХІІ.1841): «Московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до української мови; коли вони повитягають з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови».
   
На цьому і ставлю жирну крапку.

Олег Чорногуз, письменник,
для порталу "Воля нарроду"

Коментарі