Тетяна Силіна: Чи не вийде справа про Харківські угоди в пароплавний гудок?
Що треба знати про гучний кейс, і що про нього забула влада.
Прийшла весна, а з нею — чергова хвиля не тільки коронавірусу, а й розмов про посадки.
Рішення, прийняте минулого тижня РНБОУ, серйозно наполохало депутатський корпус (і не тільки), адже Службі безпеки доручено вивчити обставини підготовки, підписання 21 квітня 2010 року та голосування депутатами Верховної Ради 27 квітня 2010-го за ратифікацію так званих Харківських угод на предмет державної зради.

Позавчора СБУ провела обшуки в Кабміні, ВРУ, МЗС і РНБО. Раніше, за інформацією ZN.UA, на виконання чотирьох судових рішень із Верховної Ради вже було вилучено такі документи: внесення законопроєкту про ратифікацію, текст самого законопроєкту, висновки профільного комітету із закордонних справ (керованого тоді Олегом Білорусом), стенограма засідання парламенту 27 квітня 2010 року та висновки Головного науково-експертного управління ВРУ.

Однак голова Верховної Ради Дмитро Разумков сумнівається, що депутатів, які проголосували у квітні 2010-го за ратифікацію Харківських угод, можна буде притягнути до відповідальності. У понеділок на брифінгу спікер нагадав про ст. 80 Конституції, згідно з якою депутати не несуть юридичної відповідальності за голосування в залі, щоправда передбачливо додав: «Але подивимося: суд є суд».

Колишні й нинішні мандатоносці — з тих, хто освятив «харківську зраду», — які чи то не читали Конституції, чи то не дуже довіряють вітчизняній Феміді, занервували і, за нашою інформацією, стали обривати телефони на Банковій та в РНБО, намагаючись виправдатися й пояснити, що їх, мовляв, не було в залі, а їхні картки проголосували. Дехто (як, наприклад, Ігор Палиця у прямому ефірі одного з телевізійних ток-шоу) навіть стверджує, що писав відповідні заяви.

За інформацією ZN.UA, у депутатів фракції Партії регіонів VI скликання було по дві картки для голосування: одна — активна, перебувала в самого депутата, друга (формально — запасна) на випадок втрати зберігалася в парламентського «диригента» ПР Михайла Чечетова…

 За процедурою, заяви народних депутатів стосовно голосування зазвичай оформляються додатком до стенограми відповідного засідання ВРУ. Отож, за інформацією ZN.UA, до стенограми від 27 квітня 2010 року додано одну-єдину заяву, що стосується ратифікації: в ній тодішній член фракції Партії регіонів Дмитро Шенцев повідомляє, що його картка не спрацювала, а він голосував «за» і просить врахувати його голос. Усе. Інших заяв у парламентських анналах, за нашими даними, немає.

Кому справді треба серйозно хвилюватися, то це ексспікерові Володимиру Литвину, якому самої ст. 80 Основного Закону для виправдання в суді, мабуть, буде малувато, оскільки є всі підстави вважати, що 27 квітня 2010-го він порушив «парламентську конституцію» — Регламент Верховної Ради, що вже мав на той час статус не постанови, а закону.

За свідченнями деяких депутатів VI скликання, перед голосуванням за ратифікацію Харківських угод на табло в сесійній залі висвітилася цифра значно менша від 226, тобто в залі не було кворуму і спікер Литвин взагалі не мав права ставити це питання на голосування. Підтвердити спогади депутатів можуть або стенограма (якщо її, звісно, не відредагували), або (що надійніше) відеозаписи, які слідство може отримати в телеканалів, які знімали бурхливі події того дня. Заодно на цих відео, напевно, виявляться і факти «кнопкодавства».

Слідство, демонстративно активно розпочате СБУ, має відповісти на безліч запитань. Як і визначити роль та міру відповідальності кожного з тих, хто готував Харківські угоди.

У розпорядженні ZN.UA є копії низки документів із підписами не тільки втікачів експрезидента Віктора Януковича та експрем'єра Миколи Азарова. Як видно з довідок про погодження проєкту розпорядження КМУ «Про схвалення проекту «Угоди між Україною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України» та драфту цієї самої угоди, до підготовки зазначених документів також доклали руку глави таких міністерств і відомств: закордонних справ — Костянтин Грищенко, юстиції — Олександр Лавринович, фінансів — Федір Ярошенко, економіки — Василь Цушко, палива та енергетики — Юрій Бойко, оборони — Михайло Єжель, транспорту і зв'язку — Костянтин Єфименко, СБУ — Валерій Хорошковський, Державної митної служби — Ігор Калетник, Державної прикордонної служби — Микола Литвин.

МЗС, згідно з процедурою, виписаною в законі про міжнародні договори, як профільне міністерство готувало і проєкт розпорядження уряду, і проєкт самої угоди (як уже повідомляло ZN.UA, особисту участь у цьому процесі брав тодішній заступник міністра закордонних справ, а нині перший заступник секретаря РНБОУ і голова комітету з питань розвідки Руслан Демченко).

Необхідні погодження та «одобрямси» в міністерствах і відомствах, на які зазвичай (з урахуванням нашої бюрократичної системи) ідуть місяці, стосовно Харківських угод було проведено впродовж одного дня: на всіх основних документах стоїть одна дата — підписання цих домовленостей. Поспішали. І, мабуть, погоджували на коліні. 21 квітня 2010-го глава МЗС К. Грищенко з усіма супровідними документами звернувся до Кабміну з проханням розглянути і внести проєкт угоди між Україною та РФ на розгляд президентові; 21 квітня уряд своїм розпорядженням схвалив проєкт цього документа і вніс його на розгляд глави держави; 21 квітня 2010 року президент Янукович разом із російським колегою Дмітрієм Мєдвєдєвим підписав у Харкові «Угоду між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України». 27 квітня 2010-го з бійками, димовими шашками та закиданням спікера Литвина сирими яйцями Харківську угоду ратифікував український парламент.

Тим, хто за 11 років уже встиг трохи забути суть цієї угоди, нагадаю, що цей короткий документ складається всього із трьох статей, суть домовленостей — лише у двох із них: Україна за сім років (!) до спливання терміну дії трьох базових угод 1997 року (а саме вони визначали умови і параметри перебування ЧФ РФ на українській території) погоджувалася продовжити цей термін ще, мінімум, на 25 років — до 2042 року, а Росія надавала Україні знижку до 100 доларів на ціну газу, що, по суті, знижкою не була.

Основні мотиви, якими керувалися тоді Кремль і Банкова, були такі. Стривожена спробами попередньої української влади на чолі з Віктором Ющенком почати витісняти ЧФ РФ із Криму Москва, надихнувшись перемогою проросійського Януковича, стала кувати залізо, поки гаряче, щоб тут-таки «помітити територію» і надійно заякорити Україну у своїй сфері геополітичного впливу; унеможливити вступ нашої країни до НАТО (після обнадійливого рішення Бухарестського саміту Альянсу 2008-го, який відчинив двері для України і Грузії); зберегти зручний плацдарм для активної роботи своїх спецслужб на українській території та підтримати сильні проросійські настрої в Криму і сакральному «місті російської слави» Севастополі.

У Києві ж, щойно розсівшись у владних кріслах, нова команда на чолі з Януковичем пояснювала своє рішення насамперед гострою потребою виправити помилки «папередніків», зокрема знизити непід'ємну ціну російського газу, що стала захмарною внаслідок спілкування Юлії Тимошенко та Владіміра Путіна і підписання газових угод 2009 року. Укладення нових домовленостей із Москвою, переконувала нас тодішня влада, — це «питання виживання країни». На Банковій і Грушевського у 2010-му запевняли, що нові керманичі прагнуть реформ і готові їх проводити, а космічні ціни на газ не дають розвернутися їхньому економічному генію. Крім того, українців наполегливо запевняли в тому, що флот дружньої держави, до того ж стратегічного партнера, не тільки не становить жодної загрози для України, а й є запорукою її безпеки в Чорноморському регіоні, втім — як і всієї європейської безпеки загалом.

Так, сумно згадувати все це після семи років російської окупації Криму, в сьому річницю фейкового референдуму. Але й 11 років тому «Дзеркало тижня» розуміло всю згубність укладеної в Харкові угоди і в статті «Ми самі відчинили ворота, ми самі…» якнайдокладніше описало і передумови, що до неї привели, і небезпечні підводні рифи, можливі згубні наслідки для України, приховані у двох коротких статтях цього документа й замасковані брехнею тодішньої влади.

Але, до речі, у березні 2010-го 61% наших співвітчизників, згідно з опитуванням R&B Group, був за пролонгацію перебування в Криму ЧФ РФ, а дослідження КМІС у лютому того ж року показувало, що 67,5% українців на референдумі проголосували б за вступ України в союз із Росією та Білоруссю…

Нині ж Головне слідче управління Служби безпеки України веде досудове розслідування стосовно посадових осіб органів державної влади за фактом вчинення державної зради у період з 2008-го по 2010 рік. Як повідомляла пресслужба відомства, розслідуються, зокрема обставини підготовки та підписання 21 квітня 2010 року «Угоди між Україною і Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту РФ на території України», дотримання регламенту і процедур під час її затвердження депутатами Верховної Ради. За попередніми даними слідства, підписання цього документа призвело до збільшення кількості особового складу військових формувань і спецслужб РФ, причетних до анексії території АР Крим 2014 року. Це ж твердження міститься і в підозрі експрезидентові Януковичу в державній зраді, пред'явленій йому ДБР, про що 28 січня 2021 повідомив Офіс генпрокурора.

Немає жодних сумнівів у тому, що Харківські угоди з багатьох причин кричущо суперечать національним інтересам України, про що ми писали неодноразово. Але от чи відіграли вони якусь роль при захопленні Криму — питання доволі суперечливе.

Ще раз уважно перечитайте текст документа: його перша стаття лише подовжує дію трьох базових угод від 28 травня 1997 року, які визначають параметри й умови перебування ЧФ РФ на території України, — на 25 років із 28 травня 2017-го з наступним автоматичним подовженням на наступні п'ятирічні періоди (якщо одна із сторін заздалегідь не повідомить про припинення їхньої дії). Харківський документ не вніс жодної зміни, жодної нової комі в текст підписаних ще 1997 року угод, термін дії яких закінчувався лише через сім років —2017-го. Тобто 2014-го, коли відбулася окупація Криму, навіть якби Харківських угод ніколи не було (після незаконної анексії їхню дію Путін скасував, як і трьох базових документів по ЧФ), російський флот однаково ще залишався б на українській території згідно з домовленостями 1997 року.

Так, справді, військовослужбовці ЧФ РФ на початку окупації Криму брали в ній участь. За інформацією ZN.UA, українські спецслужби встановили, що підрозділ морської піхоти ЧФ РФ був у авангарді захоплення Верховної Ради АРК і охороняв спокій частини його депутатів, коли там за відсутності кворуму приймалося рішення про проведення референдуму. Як свідчать наші джерела, українські специ визначили, що ці бійці перебували в Сімферополі з абсолютно чистими картками в телефонах, але експертам удалося встановити, що попереднє місце розташування цих телефонів — казарми морських піхотинців РФ ЧФ.

Однак до чого тут Харківські угоди? Адже, як згадувало ZN.UA ще у квітні 2010-го, на момент підписання цього документа, в Криму до складу ЧФ РФ у тому числі вже входила й 810-та окрема бригада морської піхоти. Російські морпіхи й без харківського документа мали всі можливості заробити свої ордени й медалі «за повернення Криму».

Щодо прив'язки до скандального документа збільшення «особового складу військ і військової техніки Збройних сил РФ на території України», вона теж аж ніяк не бездоганна. Річ у тім, що й на момент підписання Харківських угод, і на момент початку окупації півострова кількість і російських моряків, і військової техніки РФ, що перебували у Криму, було значно менше дозволеного, зафіксованого в чинних на той час документах 1997 року. Наприклад, особовий склад ЧФ РФ навесні 2010-го був 16,2 тисячі осіб за допустимого в базових угодах максимуму — 25 тисяч. Тобто Росія мала законні підстави збільшувати склад свого флоту в Криму до параметрів, зазначених у документах 1997 року.
Повний текст

Тетяна Силіна, редактор відділу міжнародної політики DT.UA
Інф.: zn.ua

Коментарі