"У одних дорослі, усвідомлені, осмислені, відповідальні рішення. У інших – абсолютний інфантилізм", - Аркадій Бабченко, російський журналіст

Все-таки інфантилізм не перестає мене вражати. Ось Лайма Вайкуле каже, мовляв, не можу їздити в Крим, бо нам, європейцям, це заборонено. Тобто не "я не поїду", тому що я – суб'єкт своїх рішень і сама роблю свій свідомий вибір, тому що ненавиджу окупацію і вважаю, що з убивцями і агресорами на одному полі перебувати не можна, оскільки сама з країни, яка пережила півстоліття окупації, а "не можу", тому що мені забороняють.

 

Або "Марш матерів" у Росії. Це взагалі концентрація. Ти вже пережив війну, цькування, еміграцію, власне вбивство, зруйноване вщент життя, цілодобову охорону, поневіряння по світу, посадки людей за твої репости, революцію, будівництво нової країни, будівництво нового життя – а там все сперечаються, можна чи ні виходити на несанкціоновані мітинги? 

Якесь приголомшливе болото.

 

Десять років одне й те саме. Вже уряди по всьому світу помінялися, вже політична карта світопорядку тріщить по всіх швах, вже такий вир і купа подій сталося – а там все сперечаються. Можна виходити чи ні. Чи можна панові подавати чолобитну без його дозволу чи не можна? І все це на повному серйозі. Лідери думок. Обговорення.

Машина часу. Пане, зніміть постоли, двадцять перше століття на дворі

 

А ти за півтора року життя в нормальному світі настільки вже відвик від цього. Настільки вже не можеш уявити, що взагалі можлива сама постановка такого питання, чи можна матерям захищати своїх дітей, не питаючи дозволу у катів. У тебе мізки вже настільки прочищені нормальним повітрям, що ти взагалі, в принципі, вже не можеш зрозуміти, про що вони говорять. Я, наприклад, в принципі не можу уявити, щоб при цій посадці дітей в ГУЛАГ в Україні люди не рознесли б під три чорти СІЗО, суд, конвой, поліцію, не спалили б автозаки і водомети, і стояли б на площі в загоні, розмахуючи плюшевими поні.

 

Україна – відмінний генератор прочищення мізків.

 

І ось ти читаєш все це і прямо фізично відчуваєш, як тебе обволікає якоюсь млявою павутиною задухи. Машина часу. Пане, зніміть постоли, двадцять перше століття на дворі.

 

Ну і, звичайно, що стало вже традиційним попереднє – ще до! – покаяння організаторів про те, що їх марш "поза політикою". Це вже як водиться. Це тепер в Росії правилом хорошого тону стало. Ваших дітей посадила з хімічно чистих політичних мотивів служба політичної провокації ФСБ за спробу хоча б на словах чинити опір тоталітаризму та окупації сусідніх країн – а ви все поза політикою?

 

І коли дивишся, як батько однієї з дівчат показує свої медалі з Афганістану, свої характеристики з тієї війни, і говорить, що ось, мовляв, як же так, я за цю країну воював, а вона саджає моїх дітей... Батьківщина тебе кине. Завжди.

 

Ну і, звичайно, ці вічні спроби представити політичних в'язнів як нетям, які не знають, що творять. Замість того щоб зносити цю систему, саджають дітей, знову гупання на коліна і висікання самих же себе – ми ще дурненькі, ми не знали, ми не розуміли, пане, прости, вони більше не будуть.

 

І коли порівнюєш це з кардинальною, діаметрально протилежною поведінкою українських громадян, захоплених у полон – Балух, Кольченко, Клих, Сенцов – наочніше різницю двох країн, мабуть, не продемонструє ніщо.

 

У одних дорослі, усвідомлені, осмислені, відповідальні рішення. 

У інших – абсолютний інфантилізм. Відмова від суб'єктності.

 

При цьому, що вже зовсім вражаюче, саме країна з дитячою поведінкою дорослих наполегливо продовжує називати себе старшим братом! Просто інфантилізм в кубі.

Аркадій Бабченко, російський журналіст, видавець журналу Мистецтво війни
Інф.: nv.ua