У певних людях я вже спостерігаю те саме, що відчував у Леоніді Кучмі, коли той став президентом.
Поки що все більш-менш так, як я собі уявляв, будучи журналістом. Та якщо говорити загально, то дещо бентежить та кількість людей, які не до кінця розуміють, куди і навіщо прийшли. Та я розумію, що зараз усе змінюється досить швидко, і вони ще матимуть час оговтатись. Тобто все те, що нині відбувається, не через спротив, а нерозуміння.

Про депутатів партії "Слуга народу"

Відбулось лише кілька пленарних засідань і поживи для аналізу замало. Та на перший погляд здається, що в «Слузі народу» всі одне до одного ще приглядаються. І це нормально. Більшість депутатів цієї фракції познайомились відносно недавно, і одне одного ще не відчувають.

Процес внутрішньої самоорганізації та пошук неформальних лідерів всередині ще триває і поки що там приглядаються одне до одного та роботи, якою займатимуться. Там є різні люди. Принаймні в певної частини є природний острах за те, куди вони потрапили і чим збираються займатись. Як на мене, вони відчувають відповідальність. Зрештою, це фракція, від якої залежить усе.

Дорослішання відбудеться після першого серйозного виклику

У «Слуги народу» є ціла низка законопроектів, і там щиро вірять, що їх треба негайно застосувати, аби запрацювали певні речі в антикорупційній, економічній політиці. Та будемо чесними, більшість цих законопроектів напрацьовані депутатами минулих каденцій — вони просто перереєстровані, з новими номерами та авторами. Там направду є цілком притомні закони, і без питань, що за них треба голосувати. Та ось цей поспіх трохи непокоїть. Я за оперативність, тільки би вона не перетворювалась на метушню.

Про депутатів Порошенка та Медведчука

До Петра Порошенка його фракція ставиться з підкресленою шанобою, що цілком природно. Та є люди, які ставляться до нього з обережністю.

Медведчук і Порошенко абсолютно різні, та багато хто спостерігає за ними обома: їх реакціями на певні питання та обговорення. Зважаючи на досвід, посади та життєвий шлях, частина депутатів придивляються до Медведчука та Порошенка як до потенційних лідерів зсередини Верховної Ради, і у який спосіб ці два політики, можливо, впливатимуть на роботу нової каденції.

Я слідкував за усіма парламентами, починаючи від незалежності, та думаю, що зараз складніше за все вибудувати якусь неформальну лідерську історію за наявності монофракції, яка здатна перебити будь що. Принаймні поки що нові депутати дисципліновані, залежні від зовнішніх настанов і будь-яка спроба нав’язати інший порядок денний виглядає досить складною.

Що стосується колишніх регіоналів, то якщо минулої каденції вони трохи принишкли, то зараз уже почуваються дещо розкутіше та впевненіше. Все ж не будемо забувати, що фракція «Слуги народу» — це люди, які вперше прийшли до парламенту, натомість як у ОпЗЖ величезний досвід у політиці, тож вони можуть дозволити собі розкіш, маючи невелику фракцію, придивлятись та зондувати ґрунт. Вони не гіперактивні, та не уникають жодної можливості висловитись, щоб нагадати про себе та свою позицію.

Про ідеологію нових політиків

У мене був і залишається певний острах. Час покаже, наскільки він безпідставний. Зрозуміти справжнє ставлення «Слуги народу» до Революції Гідності, війни на Донбасі, жертовності героїв Небесної Сотні важко, бо фракція велика, і там дотримуються різних точок зору, навіть особливо цього не приховуючи.

У певних людях я спостерігаю те саме, що відчував у Леоніді Кучмі, коли той став президентом. Людина, яка була вихована на радянській культурі, обралась за рахунок проросійського електорату та прихильно ставилась до досить щільної дружби з Москвою, ставши президентом держави та усвідомивши глибину і масштаб тих завдань, які стоять, почала змінюватись на очах. Те, що для нього не було важливим чи зрозумілим, стало саме таким. Це не означає, що умовний русофіл Кучма став українським націоналістом. Але зміни в ньому відбувались. І в мене таке враження, що з деякими моїми колегами відбувається подібне. […]

Та допоки немає чутливих питань, для будь-яких висновків підстав немає. Що мені вже впало в око, так це поява в офіційних заявах таких формулювань як «представники окремих регіонів» і відсутність згадки про воєнну загрозу та Росію як агресора. Може, це такий дипломатичний крок, а, може, і свідомий вибір тих людей, які сьогодні при владі. […]

Питання не в ідеології, а компетенції. Таке враження, що частина цих людей не стільки потенційні капітулянти, скільки не готові до того, що Росія їх просто переграє, а вони і не помітять. Ось це відчуття в мене є. Та воно особисте і може бути хибним.

Треба робити висновки щодо чутливих питань. Наприклад, щодо оборонного бюджету, реформування сектора національної оборони, ставлення до амністії, пропозицій щодо розв’язки Донбасу. З огляду на те, скільки уваги приділяється розведенню військ у Станиці Луганській, я так розумію, що є бажання прискорити мир в їхньому уявленні. Та яка ціна цього миру, і чи усвідомлюють вони, як до нього рухатись, я не знаю. За 100 днів не знайдено якогось шляху. Присутнє дитяче бажання вилікувати усі хвороби однією пігулкою, а так не буває.

Дорослішання відбудеться після першого серйозного виклику. А поки що таких немає.

Текст записано в рамках інтерв'ю Сергія Рахманіна в ефірі Радіо НВ:

Інф.: nv.ua

Коментарі