Кілька днів тому Асєєв зустрівся з президентом і передав Володимиру Зеленському зведені списки людей, котрі залишилися в підвалах
Чому світогляд журналіста докорінно змінився?
Десятки статей для провідних українських медіа з окупації. Арешт. Обвинувачення у шпигунстві та екстремізмі. Два з половиною роки в полоні. Двадцять вісім місяців із них — у донецькій спецв'язниці "Ізоляція". 29.12.2019 р. журналіста Станіслава Асєєва (псевдонім Станіслав Васін) — обміняли.

Кілька днів тому Асєєв зустрівся з президентом і передав Володимиру Зеленському зведені списки людей, котрі залишилися в підвалах. Про подробиці цієї зустрічі DТ.UA вже повідомляло.

Мама та дві дуже старенькі бабусі Стаса Асєєва й тепер залишаються в Макіївці. А їхній син і внук попереджає, що ця обставина може завадити бути до кінця відвертим про якісь найстрашніші подробиці полону і перебування на окупованій території.

Однак уже зараз він чесно й спокійно відповідає на складні запитання. Чому його світогляд докорінно змінився? Чим "донецькі" відрізняються від решти України? Що таке "режим Януковича", і чому це не медійний штамп, як здавалося йому раніше? Що за світ існує в підвалах "днр"? Які люди наглядають там за полоненими? Чому багато "ополченців" більше не вірять у свої "республіки"? Чи можна на терезах обміну зважити страждання полонених і правду про злочини "Беркуту" на Майдану? І де, взагалі, взяти на таке сили?

Працюючи над цим інтерв'ю, маючи в багажі схожу розмову з Ігорем Козловським — учителем Стаса, який повернувся з полону 2017-го, я так і не змогла знайти відповідь на озвучене Козловським головне людське запитання: "Навіщо?". Чи знайде його, зрештою, сам Стас? Якому доведеться важко повертатися до людей. У всіх сенсах.

— Стасе, ми з тобою довго ходили вулицями одного міста. Уже в Києві читала твою довоєнну автобіографічну книжку "Мельхиоровый слон, или Человек, который думает", а потім… твої статті з окупації. Ти — глибока людина. Думаю, це відчують усі, хто нас зараз дивиться або читає. Але як ти сам нині сприймаєш себе? Хто такий Стас Асєєв після полону?

— Людини, описаної в тій книжці, більше немає. Я змінився. І навіть не в полоні, а зразу після початку конфлікту. Ідеологічно й психологічно. Може, для когось це буде відкриттям, але до війни я був класичним прикладом, скажемо так, російсько-мирного мислення. Велика Росія, особливі види духовності, які протиставляються Заходу, Путін — геній… Тобто повний набір загальновідомих духовних скріп. Однак вони тріснули зразу з початком війни.

— Але ж ти закінчив факультет філософії та релігієзнавства Донецького університету інформатики і штучного інтелекту.

— Хоч як дивно, та і факультет, і книжки, які я там читав, обравши певну теоретичну лінію, зіграли свою роль у формуванні мого довоєнного світогляду. Проте виявилося, що на практиці "русский мир" переламується зовсім з іншого боку. Для остаточного розуміння цього мені знадобився весь 2014 рік. Аж до моєї невдалої спроби потрапити на фронт. У жовтні 2014-го я поїхав у батальйон "Донбас". Та цей підрозділ чомусь усе ще перебував у тилу. Донецьк уже горів, війна була в повному розпалі, а вони просто сиділи і проїдали волонтерські пайки. Я вирішив, що при такому розкладі кориснішим буду вдома, і наступного дня повернувся в Донецьк.
Російські ж канали потім роздули цілу історію про те, що я побачив там якісь жахіття й тому повернувся додому. Це неправда.

Але зізнаюся: навіть вирушаючи на фронт, я відчував, що всередині все ще залишаюся ближчим до Росії. А не до західних цінностей, за які воюють Збройні сили України. Чесно, справжній компот був у голові. Який, однак, згодом повністю зник.

— Ти зараз торкнувся важливого пласту, по суті, пояснюючи ментальність "донецьких". Питання ідентичності для українського різношерстого суспільства актуальне й тепер.

— Невдячна тема насправді. Звісно, в нас є особливості. Наші люди більш прагматичні. Для них завжди важливіше те, до чого можна дотягнутися рукою й помацати, ніж якісь абстрактні речі, яких неможливо відчути на дотик. І це, мабуть, найперше й найголовніше, що відрізняє "донецьких" від тієї частини країни, яка все далі йде на Захід. Однак про якісь глобальні відмінності я все-таки не говорив би. Точно немає ніякого "народу Донбасу". Це банальний політичний шарж, який був необхідний Росії, щоб розпалити, у тому числі, й цей конфлікт.
В інтерв'ю Сладкову з тієї ж "России-24" я прямо казав, що "народу Донбасу" не існує, на відміну від, приміром, чеченського народу. Але ви зрівняли Чечню з землею й не віддали жодного метра, а ось якийсь примарний народ Донбасу вирішили відокремити від України. Однак ці мої слова були вирізані з інтерв'ю, як і багато інших. І все-таки зараз ми торкаємося теми, в яку можна тільки вірити. Є люди, котрі вважають інакше, і ви їх ніяк не переконаєте. Я це зрозумів зі свого власного досвіду і перебування в "Ізоляції". Тільки якісь кардинальні екзистенційні зломи можуть змінити людину внутрішньо. Коли ви у щось щиро вірите, а вас ламають через коліно, світ раптом повертається іншим боком.

Говорячи про "Ізоляцію", я маю на увазі офіцерів корпусів ополчення так званої "ДНР" в орденах і медалях, які потрапляли в мою камеру. З перемотаними скотчем пальцями, які їм просто ламали й ось так "перев'язували". І в них, так, серйозно змінювався світогляд. І не тому, що вони послухали мене або подивилися "1+1", а тому, що їх щойно вбивали люди, з якими вони пліч-о-пліч воювали. Тому навряд чи варто теоретизувати про ідентичність. Життєвий досвід може кардинально змінити і її.

— Коли ти говориш про земляків і речі, яких можна торкнутися, це — про матеріальне? Про роботу? Зарплату?

— Так. Гасло "Країна понад усе" — це не про Донбас. Це рекламна картинка, а Донбас — це насамперед сім'я, холодильник і соціальний пакет.

— Як же мало України було в Донбасі... якщо навіть людина з філософською освітою свято вірила в геній Путіна…

— Катастрофічно мало. Я, взагалі, дивуюся, як я вивчив українську мову. Звідки вона? Мабуть, лише з телебачення. Я ніколи не говорив українською. І коли зараз у цьому є необхідність, я не можу зрозуміти, звідки в мене беруться слова. Ми хоч і вчили її в школі, проте за залишковим принципом. У Донецьку ніхто й ніколи не забороняв говорити російською. Ми завжди говорили російською. Україна проявлялася тільки в зовнішній державній атрибутиці: гімн, герб, прапор на стенді в школі. Звісно, були якісь невеликі осередки національного, однак, на прикладі свого оточення, можу точно сказати, що більшість сприймала країну знизуючи плечима: "Ну Україна й Україна…" А в 14-му році всі автобуси й тролейбуси були обклеєні листівками з написом: "Мы воюем за …" І одним із перших пунктів була — російська мова. Однак те, що до нас нібито прийшли захищати, в нас було і без Росії.

— І все-таки в який момент твій "русский мир" остаточно зруйнувався?

— Не було конкретного дня або моменту. Просто був досвід війни, і десь із 15-го року я відчув усередині порожнечу. Не залишилося нічого. А коли потрапив у МДБ, то зрозумів, що взагалі нічого не знаю про цю війну. При тому що постійно перебував у її центрі. При тому що вже змінив свою позицію. При тому що вже два роки працював як журналіст і публіцист для українських медіа. Але виявилося, що я не знав узагалі нічого. Не знав, що є цілий підземний світ, куди потрапляють люди, безпосередньо пов'язані з процесами, які відбуваються в цих квазідержавах. Те, що я там побачив, вражає. У масштабах фінансів, контрабанди, грабунку. Люди, які там стоять біля керма, живуть навіть не одним днем, а миттю, для того, щоб устигнути щось схопити, доки тебе самого не кинули в підвал.

— Ти маєш на увазі владу так званої "днр"?

— Я говорю про місцеву політичну кон'юнктуру, військових, працівників МДБ. Я спостерігав за ними з обох боків в'язниць. Ці люди не вірять ні в що й ні в кого. Ну, можливо, хтось із них досі чекає Росію, яка "прийде й розбереться з тими, хто знущався і катував своїх же".

— Скажи, чому ти залишився в Донецьку і з філософа перетворився на журналіста?

— Тут багато випадкового. Я читав українські ЗМІ і в Інтернеті наштовхнувся на рубрику "Листи з окупованого Донбасу" на "Радіо Свобода". Був порив написати, і я це зробив. Вийшло. З іншими виданнями, з Сергієм Рахманіним мене звів уже мій університетський товариш Єгор Фірсов. Я повністю усвідомлював, що української журналістики на окупованій території немає. Для того, щоб давати якісь якісні та об'єктивні оцінки, треба перебувати всередині цього конфлікту.

Бо там величезна кількість мозаїк, із котрих складається загальна картина. Це ж не тільки текст, фото чи відеосюжет, а ще ментальна і психологічна складові людей, які там перебувають. З якими я постійно спілкувався.

— У чому була твоя лінія розколу?

— Незважаючи на шлейф зачарування "русским миром", я відразу зрозумів, що так звані "днр"/"лнр" — не моя історія. З урахуванням того, що я побачив першого березня на першому сепаратистському мітингу з Губарєвим та іншими тогочасними персонажами. Для мене була очевидною абсурдність якихось "республік" на українській території. Згодом усі ці люди, які не поділяли мого бачення, з політичних противників перетворилися, по суті, на ворогів.

Тема Майдану більш хвороблива для мене. Я не підтримував Євромайдан, коли він починався. З двох причин. По-перше, не пов'язував європейських цінностей із підписом Януковича. По-друге, коли постало питання зміни політичного режиму, я був упевнений, що якісно нічого не зміниться. Досі вважаю, що не помилився стосовно цього. А стосовно того, що відбувалося вже під час Революції Гідності, та загибелі людей — то я не маю морального права про це говорити, бо мене там не було. Я можу тільки припускати, що в ситуації, котра тоді склалася, все могло бути тільки так, а не інакше.

І в мене є підстави робити такі припущення. Бо в "Ізоляції" я зустрів уламки старого режиму Януковича. І з фрази, яку я завжди сприймав як медійний штамп, вона перетворилася на реальність. Я усвідомив, що це справді був режим, який вріс у тіло держави через спецслужби, політику й кримінал. У в'язниці я зустрівся, буквально, з представниками всіх цих трьох напрямів. Я навіть уявити не міг масштабу того режиму, в якому сам же доти жив. Що, мабуть, не дивно. Бо в часи Януковича я благополучно вантажив вагони. А коли живеш життям від домівки до роботи й назад, то навряд чи тебе може цікавити політика. Однак зацікавленість усе-таки прийшла. Через підвали, електрику, катування. І в цьому сенсі я, звісно, війні вдячний. Хоч би як пафосно чи цинічно це звучало. Свідомість змінилася кардинально.
Повний текст

Інна Ведернікова, журналіст
Інф.: dt.ua

Коментарі

 

Add comment

Security code
Refresh