Письменник Олег Чорногуз розмірковує про вибори і про виборців: САМІ ЛИШЕ СМУТКИ І ПНІ
   У 1919 році Грушевський і Винниченко глибоко помилилися, як нині українська більшість (на жаль): хай стане клоун, аби не багатий Порошенко. Ось гасло душі у ментальності вчорашнього совєтікуса. А ви Порошенка що, бідняком обирали? Ви реальних досягнень не бачите, що уже набули за цих 5 років, яких не мали за весь період нашої державностіні при одному гетьманові чи президентові: АРМІЯ, МОВА, ВІРА - не хвіртка, а брама у Європу і стратегічне, чітке, державне накреслення: Євросоюз і НАТО. Остання інстанція у нашому державному житті НАТО - єдиний порятунок від войовничого і дикого племені Сходу.
Вас від нього не захистить шоумен, який працює на завчених текстах, втрачаючи самостійність мислення. Ви що не розумієте, чому він уникає зустрічей, дебатів. А що він може без написаних кимось текстів сказати? Що він зуб дає, якщо ви йому не вірите? Він стане на коліна перед циніком, брехуномі тираном і той його помилує? А що з того світу скажуть 12 тисяч душ, які загинули за сміх придворного паяца, що уник військової викладки з автоматом і гранатами на солдатському ремені? Чи він, Путін, процитує, крім зуба, ще кілька слів чи фраз на фені?! До такого не опускався навіть Янукович. Бо той хоч мав повагу до державного символа - до чинного президента, а блазень, ще не будучи кандитатом у гетьмани, уже відсунув на задній план найвищу постать держави, яку обрав український народ. Чи це десь чувано? Я досі не розумію, чому таку нікчемність зареєструвала у ЦВК і вся країна, яка наїлася дурману, плететься у хвості за цим коміком, який цинічно сміється з нас?

 Рівно сто років тому ми втратили державу і пролилася мільйонна кров кращих синів і доньок України. Тоді сусіди розірвали Україну з усіх боків: частина пішла під Румунію, частина під Угорщину, а найбільші шматки відійшли під дах двох екс-імперій: Польщі й Московії. Ми тепер хочемо цього історичного повторення? У такий складний час для держави (йде війна і слід би не виборами зайнятися, а оголосити негайно воєнний стан, щоб урятувати державу) не глибоко мислячий українець хоче віддати на поталу одну з найбільших держав у Європі (принаймні за територією) блазню? Історії, як не гірко це писати, властиво трагічно повторюватися, а нам - знову розплачуватися кров’ю своїх синів і доньок та вести дорогою української меншості (так показують соцопитування) рідну Вітчизну?. На піддавайтеся на провокаціну летючку "біженця- совєтікуса" із України в Канаду. Молю вас. Наслідок може стати плачевним: ми можемо отримати те, що отримали наші попередники у 1919 році. А тут ще три 19-ки: 19 року, 19 числа, о 19 годині. А тепер переверніть цифри. Три  чортові цифри - 666. Містика. Як із болем у серці сказала геніальна поетеса нашого часу:
Ні честі, ні мови, ні згоди,
Самі лише смутки і пні.
Коханий мій рідний народе,
Ти збудешся врешті чи ні?!


Голосуємо за Україну, а не за того, хто її називає порнозіркою! Не за того, хто зневажає нашу історію у своїх аморальних, цинічних, недолугих жартах. Не за того, хто висміює одну з найдревніших мов у світі - українську, якою писали графіті на стінах Софійського собору у 10 сторіччі (а підтвердили на початку 11-го – у 1030 році). А на нашій сцені, у Палаці «Україна», досі (у ХХІ сторіччі) щомісячно, щорічно висміюють цю древню мову. Нас, дурних і наївних, не протестуючих у залі, які не піднялись із місць на знак протесту і не залишили залу Палацу «Україна». Ми залишаємося. Щоб і надалі дурнувато реготати від безмістовних хохм "95 кварталу". Примушувати нас, українців, перекладати слова з московської на українську у себе вдома, насміхаючись над нашою «солов’їною». Мовляв, як буде українською "подпись, благодарю". І народ регоче та аплодує цьому аморальному примітивізму. А мова це святе! З ніякої мови світу не можна насміхатися, як із фізичних вад людини. Це аморально. У відповідь я написав фейлетон і також порушив моральну заповідь та навів приклад своєму візаві і попросив перекласти на "вєлікій і могучій" у залі Палацу "Україна" (для сміху "95 кварталу") такі слова з української на московську: «підпис справ», АБО – «я юшку їв». («Юшка» московською - уха).

    Ця антиукраїнська "раша" залишилася і сьогодні у нас. На наших каналах, господарі яких за океаном, і які керують звідти клоунами. На наших сценах, а тепер і в наших душах, і ми задоволені тим, що нас висміюють: зло, саркастично, безжалісно, цинічно. Тепер «раша» взялася за сербсько-хорватську мову, поки остаточно не взяли владу в Україні у свої аморальні руки, черстві душі і жорстокі, немилосердні серця. Хай би ця "Раша 95 кварталу" емігрувала, як автор "летючок" до Канади, до Едмонтона, поки ще там не спалили "рашівці" український центр. Або в саму Рашу, де їх так люблять. Ми б спокійніше жили. У нас і своїх недоумків, які голосують рефлексіями, а не розумом, більш, ніж достатньо, якщо вірити  купленим соцопитуванням. Пан МВ уже писав книжку про кохану Юльку. Щось виправдалося. Писаниною її оббілив. Мабуть, тепер соромиться своєї суб’єктивної насмиканої з різних джерел «белетристики».

   З канадської теплої печі і хати далекого краю, писати легше, ніж жити тут. Приїдь і поборись, як сорокарічний Василь Сліпак із Парижа, котрий вписав своє велике ім'я в історію безсмертя. Поміняй перо на снайперську канадську гвинтівку і ляж поруч sз хлопцями з Грузії, Ізраїлю, Польщі, Криму, Ічкерії, яких оберігають і опікають  наші хлопці, і безмежно вдячні їм за їхнє дружнє плече в ці важкі часи для України. Добровольці з інших країн, що воюють за Україну, не закликають руйнувати Україну, а врятувати її від "пацанів із раші".
 Завершуючи свій лист, я  також сховаюся за ініціалами ОЧ, наслідуючи агресивного приятеля із Канади, який не бачить великого, а постійно ганяється за тріскою, бо в його очах та тріска має  вигляд колоди. При цьому, вочевидь, дубової.

 З болем у серці я пишу ці рядки, бо мені не хотілося б так писати українцю. Я вірю, що МВ - українець. Гарний українець, але темний, як душа придворного блазня, що хоче стати королем. Шкода, що темний. А це викликає співчуття.
Щиро бажаю йому здоров’я і глузду.
Для ілюстрації…Не для переконань. Упертого українця не переконаєш. Проілюстую свій лист ще кількома  історично-реальними фактами нашого життя. Я сьогодні, у переддень непередбачених виборів, мало не кожному своєму другові, приятелю, співбесіднику - українцю, який після суперечок дивиться на мене вже як на ворога, кажу:

  -  Ви кричите: он у Польщі!!!
 Так у Польщі порядок. У Польщі держава, бо у Польщі один ксьондз, одна мова, одна нація. А у вас, тобто у нас?  Піп і той московський, бо українського ви ще не визнаєте і невідомо, коли визнаєте і підете у рідну церкву молитися за своїх великомучеників і героїв , а не московських «святих» і часто бандитів-розбійників. Мова у вашій-нашій церкві також московська! Якої нації ви самі, ви ще не знаєте, бо дивитеся московські зомбоящики і слухаєте кремлівських трубадурів, які вам, дурням, вбивають у голови, що ми «єдіний народ». Тільки чомусь він із цього «єдиного», якому ви прислужуєте, відрами випускає кров, вирізає серця і відрубує руки, щоб ви вже ніколи не взяли у них зброю і не захистили свою державу. А  ви, сидячи у відносній тиші і відносному комфорті, все горлопаните:

-    Какая разніца в якій церкві молитися? Якою мовою розмовляти. Бог один. Бог знає всі мови.

 Так. Це правда, але ви не знаєте навіть своєї. До речі, подарованої тим самим Богом. Бо ж відомо зі святого письма: Бог подарував народам усі мови, але найближчий до Бога той, хто до нього молиться рідною мовою. Чи вам це ні про що не говорить?!
А ви все повторюєте: Бог один, хоч у вас в одному одразу сидить двоє, або троє. От і маєте те, що маєте! Президент Кравчук чи Порошенко тут ні при чому!
На кого ви скаржитеся? Кого звинувачуєте? Того, кого самі ж і обрали?!

  -  А я за нього не голосував. Я взагалі ні за кого не голосував, - хвалитися ви. Так і моліться на себе, себе й звинувачуйте. Вам же байдуже, хто вами поганятиме, хто вас зневажатиме. Ви ж не обрали собі коханого. Вам було байдуже. А чи ви знаєте, що байдужість рівнозначна смерті. Смерті народу. Смерті держави?! Чи ви над цим не задумувалися? Ви куняли, а хтось не спав. Ви не хотіли вирішити самі свою долю, тому вирішили за вас. Яке моральне право ви маєте тепер лаяти не вами обраного президента?! Він не ваш президент. Він мій, бо я таки пішов на вибори і проголосував. А ви ж його не обирали, а тепер від нього вимагаєте, щоб він вам душу зігрів, хату, нарубав дров, розпалив піч, прибив цвяхом хвіртку!!! Ми живемо не у президентській республіці. Нагадую, якщо ви цього, приятелю, не знаєте. Над вами ще є чимало керівників? І спікерів, і прем’єрів, і віце-прем’єрів, і міністрів, і прокурорів. І слідчих… Легіони. Чому до них претензій у вас нема? Цей уже через три місяці без двох тижнів набрид, і цей, що сидить десь там, остогид  вам гіркою редькою. Давай вам свіжака!!!. Свіжак не обросте ще й пір’ям, а ви його вже обскубете, як і попереднього. Ви йому не дасте завершити задуманого. Ви тільки руйнуєте, а не будуєте і кричите «Ганьба!». А найчастіше горлопанять ті, що для побудови своєї власної і процвітаючої держави у своїх руках і державка від лопати не тримали, чи цвяха під молоток, і знову горлопаните:

-    Ми хочемо бачите нове обличчя.
 
-    Для чого?- запитую я вас.

- Це приїлося. За три місяці. І це при нашій дурнуватій ментальності, нібито вільнолюбній і такій руйнівній. Такі нетерплячі, коли всім без невеликого винятку хочеться все не за рік, не за два, не за п’ять, а за день, а за три тижні, місяць і всього багато.    
  
   Бідна Варшава! Нещасний Ляйпціг, куди ви час від часу їздите за кращою долею. Чи ви хоч знаєте, що коли піднімалася Варшава з руїн як безсмертна птиця Фенікс, уряд Польщі звернувся до Варшав’ян з одним – єдиним запитанням: «Збудуємо нову Варшаву, чи відбудуємо по фотографіях стару. При першому варіанті через рік житимемо у нових будинках і нових квартирах. При другому варіанті житимемо й надалі в землянках і хрущобах років п’ять, не менше». І як ви гадаєте, що вибрали поляки? Землянки, щоб відродилася їхня кохана Польща.
 Поляки і німці піднялися з після воєнних руїн. По фото відбудовували  тріщини на довоєнних плитах варшавського старого тротуару довоєнної старої Варшави. Рили і копали, терпляче відновлюючи плитку за плиткою, поверх за поверхом, шибку за шибкою, вікно за вікном. Дорогу і милу їхньому серцю Варшаву… і ніхто з поляків  не кричав:

-  Хай уже краще сюди прийде Путін, добудує, ніж я ото так каторжно працюватиму для них на цих руїнах.
Не для них, дорогий, а для себе, для дітей своїх, онуків, нації і вітчизни. Чи тобі не знайомі ці почуття?! Тоді копатимеш Біломорканал і прокладатимеш у сусідній державі магістраль Москва– Хабаровськ повз Колиму і Камчатку аж до японського острова Кунашир.

 Поляк і німець  не кликав, як ти сьогодні, на допомогу Путіна. Той і той працював тоді ще не за ті євро, які світяться через кордон нині у твоїх очах. Той і той працював за картоплю в мундирах і пучок солі та часто без крапельки олії на ній. Бо ті  й ті, то нація. Ті і ті - великі нації. Чи треба мені ще щось додавати до цього мною написаного! Хіба ось такі слова на твої:
«Он у Варшаві!»?
 А я тобі, як  старший, що пережив окупацію, скажу так: он на моїй вулиці у 1942 році комендант Ціммерман проклав руками солдат Третього Рейху хідник від пошти до своєї штаб-квартири повз мою хату. А в 1944 році, коли гітлерівці відступили, мої односельці розібрали той німецький тротуар і пішли, як до війни, по вуличному болоті і калюжах, в яких захлиналися епілептики. Кожен із моїх односельців потяг у свій двір по 5-10 цеглин і ті цеглини й досі лежать покриті мохом під свинячим коритом, чи уздовж межі власного городу, а тротуару і досі нема. Уже понад 60 років. Навіть хідника, викладеного солдатами Третього Рейху. Асфальтом залили уже в роки Незалежності.

 Ти, приятелю мій, і після цього скажеш мені: «Он, у Польщі. Он у Німеччині!!». Але водночас запитуєш мене: а яка різниця, до якої церкви ходити і де, як і якою мовою молитися?! І як унаслідок цього ти, чи точніше, твої діти чи онуки, уже моляться сьогодні і тією ж польською, і тією ж німецькою, португальською, іспанською, італійською, чеською мовами десь за кордоном. Діти стали і духовно багатшими. Бо чим більше знаєш мов, тим ти багатший. Українець найбагатший сьогодні у світі. Нація-поліглот!!! То, може, краще було б, знати ці мови у себе вдома і в себе вдома будувати свій дім, аніж за кордоном чужий?!
 Ти  за чаркою і без чарки все лаєш президента, який в усьому виявляється винен. А той, якого ти хочеш бачити, але невідомо чи й під ним працюватимеш, ще в уяві твоїй, не в реальності. Але я тобі, приятелю, так скажу: при твоїх поглядах і безпідставних мріях ще той президент, якого ти собі вимріяв у своїй хворій уяві, ще для тебе не народився. А ти все ходиш під чужим, а свого все лаєш і лаєш на чому світ стоїть.

  Поки ти, приятелю, звинувачував в усіх гріхах президента Порошенка (Ющенка, Кучму, Кравчука, Ім’ярека - суть від прізвища твоїх поглядів незмінна), то ти навіть не усвідомив, а може й не знав, що у нас не президентська  республіка і не авторитарний режим.
Ми під вечір, вже прощаючись, стоїмо на моєму подвір’ї. Приятель нервово смалить цигарку, і я вранці раптом помічаю, що мій англійський газон - рябий як кольорова курка. Виявляється він так хвилювався за майбутнього президента із «свіжим обличчям», що викурив  8 цигарок і недопалки  кинув на мій  зелений килим, з якого я перед його перекуром і прибрав лайно від Джека. І тут я знову згадав свого іншого приятеля – дальнобійника, який інколи при певних критичних ситуаціях ті недопалки  ковтав. Справа в тому, що йому одного разу довелося їздити німецьким автобаном від Франкфурта-на-Майні до Берліна і він на якомусь кілометрі хвацько цвіркнув недопалком на сьому смугу тієї краси. Відеокамера зафіксувала те українсько-водійське лихацтво і мого друга зупинили через 300 кілометрів від Франкфурта. Поліцейські привітавшись, лагідно попросили його повернутися до місця недопалка, який упав  біля містечка Ліх і знайти того недокурка та привезти їм на аналіз разом з слиною дальнбійника! Звісно, він того «бичка» через дорогу від містечка Ліх не знайшов. Тоді з горя запалив чергову цигарку, досмалив з горя, а решту цигарки поклав під колеса фури і двічі прокотився ще по «живому» недопалку. А через дві години уже був під  Берліном і урочисто віддав недопалок поліцейським. Ті здали залишок цигарки на пробу, а хвацькому лихачеві виписали 400 євро. То був майже весь його заробіток не дуже веселого рейсу. З того німецького дива мій приятель заплативши штраф, з горя запалив цигарку при тих самих поліцейських, а після останньої затяжки, помітивши що недопалок нема куди викинути, про всяк випадок демонстративно при них з’їв. Начебто на знак протесту. І вже на території рідної України випорожнився. Виявилося, що цигарка як позитивна пігулка не залишила в його незбагненому організмі ніяких слідів. Як запевнив він, його молодий організм спокійно переніс і закреп і «швидку Настю». Тепер мій приятель у святкові дні (називає їх виключно на європейський манір – уікендом) ті недопалки ковтає і навіть на  рідному Хрещатику, хоча там є і урни. Та він виправдовується, бо  це від того, як він запевняє мене, що перед його очима й досі Франкфурт на Майні за 300 кілометрів від Берліна.

Резюме: ми унікальний народ. Тисячі років будуємо свою державу, тисячі років зберігаємо свою ідентичність і тисячу років не маємо її, рідної  вітчизни, і тисячу років не знаємо, хто ми є і звідки прийшли в цей український світ. Але в кожній тисячі кожного сторіччя ми твердо знаємо, як сьогодні, як збудувати державу, якою вона має бути, якого обрати гетьмана чи президента. Ми собі такого намислимо, такого оберемо, потім його через три місяці скинемо і на  четвертому місяці знову мріятимемо про чергового Месію. Потім придивимося і тоді скажемо самі собі, що він такий, як і я, і треба його негайно переобрати, бо в кожного і з нас в голові своя флешка, але часто буває так, що флешка є, а голови як не було на плечах, так і досі нема, і ми маємо те, що маємо, а тоді вже кричимо:
- Он у Польщі, чи он у Німеччині, - підбираємо  на рідній землі недопалка, що з нього скрутимо самокрутку, подимимо і знову почнемо філософствувати, що не того обрали і добре, що я не пішов на вибори. Совість моя чиста, як і голова.
                                                                                                                                   
Олег Чорногуз,
письменник, для порталу "Воля народу"

Коментарі

 

Add comment

Security code
Refresh